2.5

Наступний день. Моя зміна.

Я сиділа на роботі, розбираючи документи у справі зниклого велосипеда бабусі.

— Камілочко, ви ж знайдіть цього негідника, як же я буду без вєліка… ноги зовсім не ходять… — бубоніла жінка.

— Так, звісно, Тамаро Михайлівно…

Я майже не слухала.

Її слова проходили крізь мене, ніби шум.

Думки знову і знову поверталися в той будинок.

— Камілочко, тримай цукерку. Бачу, зовсім засмучена. З хлопцем посварилася?

— Дякую… ні. Які там хлопці, Тамаро Михайлівно… я вся в роботі.

Жінка глянула на мене невдоволено, махнула пальцем, ніби сварячи дитину.

— Та в твої роки вже час заміж виходити! От у Людки, сусідки моєї…

Я вже не слухала.

Мій погляд ковзнув повз неї — до стіни.

Туди, де висіла рамка із загиблими.

Три фотографії.

Але я дивилася лише на одну.

Станіслав.

Ми разом працювали.
Разом виїжджали на виклики.
Він загинув швидко — куля в груди, больовий шок. На місці.

Хороший був хлопець.

Повз фото хтось пройшов.

Я машинально глянула — і завмерла.

Станіслав.

Я різко вдихнула.

-Ні. Ні, це не може бути…

Я придивилася.

Це був він.

Темні, порожні очі.

Шкіра бліда, із синюватим відтінком.

Його груди…

Звідти повільно текла кров.

Біла сорочка темніла просто на очах.

Він усміхнувся.

Ледь. Неправильно.

І підняв руку.

Помахав мені.

Ніби нічого не сталося.

Ніби він не мертвий.

— Це що… жарт якийсь?.. — прошепотіла я.

— Каміло, все добре? — обережно запитала Свєта.
Я навіть не одразу почула її.

— Так… так, усе добре…

Станіслав зник.

Просто… зник.

Наче його ніколи тут і не було.

Свєта вже підхопила бабусю під руку.

— Ходімо, Тамаро Михайлівно, ми знайшли ваш велосипед.

— Ой, справді?

— Так, ви залишили його біля магазину.

— Ой яка ж я дурна… дякую, внученько…

Їхні голоси звучали надто нормально.

Надто живо.

Наче нічого не сталося.

Я різко повернула голову туди, де щойно стояв він.

Порожньо.

Я підскочила.

Обійшла весь кабінет. Коридор. Сходи.

Нікого.

Тільки люди.

Тільки живі.

— Каміло… — Свєта дивилася на мене насторожено. — Вибач, але, може, тобі варто ще трохи відпочити?

Я притиснула долоню до скроні.
Шкіра була гарячою.

— Так… думаю, ти права.

Наступні дні злилися в щось важке й липке.
Я майже не виходила з дому.

Сиділа за ноутбуком, іноді їздила до сестри, але так і не наважилася нічого сказати.

Бо як це пояснити?

Що з того дня я бачу їх.

Усіх.

Не одразу.

Не завжди.

Але вони є.

Чоловік на зупинці.

Я помітила його не відразу.
Він сидів занадто нерухомо. Занадто довго.
Люди приходили, сідали поруч, говорили по телефону, сміялися.

А він не рухався.

Навіть не кліпав.

Коли я підійшла ближче — щось було не так.
Його голова.

Вона була трохи… не на місці.

Наче шию колись зламали — і вона так і залишилася.

Я відвернулася. Занадто різко.

Вагітна жінка.

Вона проходила повз мене на переході.
Трималася за живіт. Повільно. Обережно.
Спочатку все було нормально.

Поки я не побачила її обличчя.
Волосся прилипло до щік.

З-під нього повільно стікала кров.
Вона щось шепотіла.

Тихо.

Одна й та сама фраза.

Знову.

І знову.

Я не змогла розібрати слова.

І не хотіла.

Маленька дівчинка на майданчику.

Сміялася.

Гойдалка скрипіла в такт.

Діти бігали поруч.

Все виглядало… нормально.

Поки я не подивилася на землю.
Її тінь не рухалася.

Вона стояла.

І дивилася на мене.

Я різко відвернулася.

Серце калатало десь у горлі.

Їх бачила тільки я.

І це зводило з розуму.

З кожним днем ставало гірше.

Хотілося втекти.

Якнайдалі.

Але вони були всюди.

Начальник написав. Дав мені відпустку.
«Прийди до тями».

Як ніби це щось змінить.

Я не приходила до тями.

Я розсипалася.

І всі це бачили.

І тоді я згадала.
Радим.

У грудях щось стиснулося.
Різко. Неприємно.

— Точно…

Я поспіхом шукала телефон. Ледь не впустила.

Пальці не слухалися.

Набрала номер.

Гудки.

Занадто довгі.

Занадто тихі.

— Я вже думав, не зателефонуєш.

Його голос.

Спокійний.

Занадто спокійний.

Мене перекосило.

— Не вгадав. Нам треба зустрітися.

Тиха усмішка в трубці.

Я її навіть без звуку відчула.

— Ти переконалася?

Щось у мені різко обірвалося.

— Я сходжу з розуму, Радиме! — голос зірвався. — І це твоя провина!

Пауза.
Коротка.

Але в ній було щось… неправильне.

— Справді?

Мене затрясло.

— Поки тебе не було, я їх не бачила!

— Не бачила кого? — його голос став серйознішим. Холоднішим.

— Цих чортових примар!

Тиша.

Довша.

— Кафе «Посміхнись». Через годину.

— Радим, ти..