2.4

Я взяла кухонний ніж зі столу й обережно пішла туди, де щойно бачила чоловіка.

Пальці ковзали по холодному металу. Руки тремтіли — не сильно, але достатньо, щоб ніж ледь дзенькнув об каблучку.

Дурість якась… але зброя б не завадила.

Я повільно наближалася до вікна.

З кожним кроком повітря ставало важчим, густішим, ніби ним уже хтось дихав до мене.
Серце билося все повільніше.

Наче… зупинялося.

Раптом він з’явився.

Просто там. Переді мною.

Його очі — порожні. Не скляні, не мертві… гірше.
Ніби в них нічого ніколи й не було.
Його погляд ковзнув по мені — і мене ніби вдарили.

Різко. Холодно.

Я здригнулася, навіть не зрозумівши чому.

— Господи…

Ноги підкосилися. Я впала на підлогу, не в змозі відірвати погляд.

Він щось шепотів.

Тихо. Зламано.

Але не мені.

— Відьма… чудовисько… ненавиджу…

Кожне слово звучало так, ніби роздирало йому горло.

З кожним разом голос ставав гучнішим. Грубішим. Ближчим.

По шкірі поповз холод.

Не зовні — зсередини.

І раптом у його руці з’явився ніж.

Той самий.

Той, що зараз лежить у моїй сумці.

У пакетику як доказ.

Чоловік повільно посміхнувся.

Куточки губ сіпнулися, ніби він давно забув, як це робиться.

— Як довго я цього чекав…

І вдарив.

— АА!!

Я закрила обличчя руками, не в змозі поворухнутися.

Удар.

Ще один.

Ще.

На його обличчя бризнула кров.

Він бив знову і знову, з хрипом, із ненавистю, ніби намагався пробити щось глибше, ніж тіло.

А я…

Я не відчувала болю.

Ніби це відбувалося не зі мною.

Ніби я просто дивилася.

Я повільно відкрила очі.

Чоловік зник.

Тиша.

Одна секунда —
і все повторилося.

Знову він.

Знову цей погляд — крізь мене. Далі. В порожнечу, якої не існує.

Наче я тут зайва.

Наче він бачить когось іншого.

Я різко вдихнула, схопилася й стрілою вибігла з дому.

Двері грюкнули так, що здригнулися стіни.
Я вскочила в машину, руки ковзали по керму. Завела. Поїхала.

Швидкість росла.

Занадто швидко.

Я не дивилася на дорогу.
Лише вперед. Геть. Подалі.

Поки будинок не зник у дзеркалі.

Поки повітря знову не стало нормальним.
Поки серце не згадало, як битися.
Я зупинилася лише тоді, коли стало тихо.

— Якого біса взагалі коїться?!

Голос зірвався. Різко. Зло.

Страх відступав.

Його місце займала злість.

На себе.

На Радима.

На ту божевільну бабцю.

На її хворого чоловіка.

На все це.

— Дихай… — прошепотіла я, стискаючи кермо. — Це Радим. Ідіот. Хотів налякати. Прожектори, проєктори… що завгодно. Немає ніяких примар.
Я судомно вдихнула.

— Набридло!

Я щосили вдарила по керму — так, що сигнал загудів на всю вулицю.

Різкий звук розрізав тишу.

Я здригнулася… але не зупинилася.
Завела двигун і поїхала додому.

Всю ніч я просиділа за ноутбуком.

Світло екрана різало очі.

Сторінки змінювалися одна за одною.

Історії. Форум. Відео. Пости.

Нісенітниця.

Аж поки…

Є душі, які не пішли далі
і справа навіть не в страху…
а в тому, що їхній час зламався.

— Добре… це вже цікаво…

Я відкрила пост.

Картинка — дівчина з перекошеним обличчям. Очі темні. Порожні.

Текст під нею:

вона помирає щовечора о 19:42
знову і знову
кроки на сходах
різкий звук
і темрява, що накриває так само, як вперше.

— Що за маячня?..

Я прокрутила далі.

Є легенда про чоловіка, який убив усю свою сім’ю у стані психічного розладу.

Коли він зрозумів, що накоїв, він просто побіг геть — без жодної мети.

Тоді його збила машина.

І щороку, в цей день, у цей час він стоїть посеред дороги.

Бачить світло фар.
І не може зробити крок убік,
наче щось тримає його в цій секунді назавжди.

— О боже… хто це вигадує?.. Хворі.

Я прокрутила нижче.

Є будинки, де крики не зникають.
Вони просто повторюються,
як зіпсований запис.

Ти заходиш —
і стаєш свідком чужої смерті,
яка ніколи не закінчується.
Кажуть, якщо затриматися довше,
можна побачити, як примара починає все спочатку…

і в якийсь момент

ти вже не розумієш —
це ти спостерігаєш за нею

чи вона — за тобою.

Я завмерла.

Пальці зависли над тачпадом.

— Та як… — прошепотіла я. — Як він може застрягнути в часі, якщо він помер давно?..

Екран мигнув.

«Марічка з вами, і нова історія теж 💖»

Я скривилася, але натиснула.

Мене одразу перекинуло на сайт.

На заставці — дівчина з рудим волоссям, яскравим макіяжем і занадто довгими нігтями.

Я закотила очі, гарного враження вона не привела.

І почала читати.

«Покарання»

Він не пам’ятав, як почалася його смерть.
‎
‎Пам’ятав тільки кінець.
‎
‎Її очі.
‎
‎Вони були першими, що з’являлися щоразу, коли все починалося знову.
‎
‎Кухня.
‎
‎Тьмяне світло лампи.
‎
‎Годинник на стіні завжди показує 22:17.
‎Він стоїть біля столу. Руки тремтять — хоча він давно не живий і не мав би нічого відчувати.
‎
‎У долоні — ніж.
‎
‎І вона.
‎
‎Жива. Знову жива.
‎
‎— Ти мене лякаєш… — шепоче вона, роблячи крок назад.
‎
‎Він знає ці слова напам’ять.
‎
‎Знає, як вона відступить.
‎
‎Знає, де саме зачепиться за край стільця.
‎
‎Він навіть знає, як вона помре.
‎
‎Колись він жив тільки заради цього моменту.
‎
‎Після того, як дізнався правду.
‎
‎Після того, як зрозумів, що його смерть — не випадковість.
‎
‎Отрута в вині. Її руки. Її спокій.
‎
‎Він повернувся заради помсти.
‎
‎І нічого більше не існувало.
‎
‎— Ти мене лякаєш…
‎
‎Він робить крок вперед.
‎
‎Це вже відбувалося.
‎
‎Сто разів.
‎
‎Тисячу.
‎
‎— Чому ти так дивишся?..
‎
‎Бо тепер він знає.
‎
‎Навіть якщо зараз опустить ніж — нічого не зміниться.
‎
‎Світ не зрушить далі цієї хвилини.
‎
‎Він пробував.
‎
‎Кричав.
‎
‎Падав на коліна.
‎
‎Тікав з дому.
‎
‎Але щоразу — темрява.
‎
‎І знову 22:17.
‎
‎Знову кухня.
‎
‎Знову ніж у руці.
‎
‎Знову вона — жива.
‎
‎— Скажи щось… — її голос ламається.
‎Він підходить ближче.
‎
‎Бачить, як у її очах з’являється страх.
‎Саме так, як тоді. Вперше.
‎
‎Коли він ще думав, що це все має сенс.
‎Що після цього стане легше.
‎
‎Що біль зникне.
‎
‎Він пам’ятає, як ніж увійшов у тіло.
‎Як вона задихнулася.
‎
‎Як її пальці вчепилися в його руку — не щоб відштовхнути… а щоб втриматися.
‎І як усе стихло.
‎
‎На одну мить.
‎
‎А потім…
‎
‎22:17.
‎
‎— Ти мене лякаєш…
‎
‎
‎Далі опис:
‎
‎" Нагадую любчик, це лише моя фантазія, не бійтеся в ночі ходити в туалет"
‎
‎І купа милих, дотошних смайликів.
‎
‎- чорт.. - вирвалося в мене.