2.3

Час тягнувся повільно, наче сонце не хотіло виходити, не хотіло давати людям смак ранку.
‎
‎Після дивного сну заснути знову не вийшло. Я чітко поставила перед собою завдання: я маю перевірити все в будинку ще раз. Я відчувала, що щось пропустила.
‎
‎Коли сонце нарешті пустило перші промені світла, я почала збиратися.

‎Я нав’язувала собі думки, що це просто збіг, що цей сон — лише наслідок переляку після слів Радима, не більше, але тягнуча тривога розросталася всередині, наче хтось навмисне пустив її моїми венами.
‎
‎Зібравшись із думками, я рушила на місце злочину.
‎
‎Дім уже був порожній, криміналісти вичистили все до єдиної крихти, але я не опускала рук.
‎
‎Двері піддалися з легким скрипом, і повітря в будинку одразу відчулося іншим — густим, застиглим, ніби тут давно перестали дихати.
‎
‎Тиша не була порожньою. Вона тиснула.
‎
‎Старі годинники на стіні зупинилися, але здавалося, що час тут усе ще повільно стікає по стінах, як віск.
‎
‎Я повільно пройшла далі - на кухню.
‎
‎Запах ударив одразу — не просто пил чи старість. Щось гірке, трав’яне, змішане з металевим присмаком крові.
‎
‎Я ступала обережно, але підлога все одно відгукувалася — глухо, із затримкою, наче будинок не хотів мене впускати.
‎
‎На столі лежав ніж. На ньому було кілька крапель крові, наче хтось навмисне залишив його. 
‎
‎- і як хлопці це пропустили?..
‎
‎Я дістала сейф-пакет і обережно помістила туди доказ.
‎
‎Це було неможливо. І все ж..
‎Повітря стало холоднішим.
‎
‎Я відчула це не шкірою — десь глибше. Як попередження.
‎
‎Стіни зберігали сліди боротьби, тут була дивна, неприродна напруга, наче сама реальність тріснула і не змогла зійтися назад.
‎
‎І тоді — відчуття.
‎
‎Не звук.
‎
‎Не рух.
‎
‎Присутність.
‎
‎Я повільно підняла погляд — і на мить здалося, що в темному відображенні вікна стоїть хтось ще. Вищий. Нерухомий. Чужий цьому часу.
‎
‎Чоловік, якого тут не могло бути.
‎
‎Подих перехопило, але я не відступила.
‎
‎Бо це вже не було просто місце злочину.
‎
‎Це було місце, де смерть не закінчилася.