2.2

‎— Поясни. — слова, зірвані з моїх вуст, звучали холодно, грубо, наче були сказані не мною.
‎Чоловік уважно спостерігав за моєю реакцією, вивчав кожну пробіглу емоцію, ловив кожен напружений видих.

‎— Я не встиг врятувати, отже мав виконати останню волю. Спалити… Але і цього зробити не зміг, тому що мені завадили твої колеги.

‎— І правильно зробили. Ти хоч розумієш, що це стаття? Що я маю тебе прямо зараз затримати? Дай хоч один аргумент, чому я повинна слухати тебе далі?

‎Він усміхнувся — трохи гірко, трохи зло. Наче насміхаючись.

‎— Жінка, яку ти бачила на дорозі, бачила ж?

‎— Знову твої жарти?

‎— Каміло, послухай краще мене, аніж її. Вона теж стала духом, як і мій батько. Вона буде переслідувати і тебе, і мене, просити помсти.

‎— А я тут до чого? Я просто виконувала свою роботу.

‎— Я не знаю, чому саме ти.

‎— І чого ти хочеш від мене?

‎Він глянув на мене серйозно. Сірі очі наче проникали під шкіру, досліджуючи мене зсередини.

‎— Спочатку треба спалити тіло.

‎— Радим, ти божевільний! Ти хоч розумієш, у кого ти зараз про таке просиш?

‎— Хочеш чи ні — це треба зробити. Далі батько, і все закінчиться. Розійдемося різними шляхами, я більше не буду тобі набридати.

‎Мені здавалося, я сходжу з розуму. Які духи, відьми, привиди… що за маячня взагалі?

‎— Радим, послухай. Це все звучить дуже непереконливо. У мене в голові не вкладається вся ця інформація. Розумієш? Я не вірю в подібне.

‎— Добре. Сама переконаєшся. Номер у тебе мій є. Зателефонуй, як будеш готова.

‎Він підвівся і пішов. Кілька хвилин я стояла в ступорі. Потім зачинила двері й присіла на диван.
‎Погляд ковзнув на ноутбук.

‎— Так… привиди… сутності, русалки… ні, не те…
‎Я гортала різну інформацію, шукала бодай щось про цих злих духів помсти — і знайшла.

‎— Так… що це в нас…

‎На сторінці висвітився пост від Олени Мартинюк:

‎"Кажуть, що після смерті душа має пройти межу між світами. Але інколи щось її стримує: сильний біль, незавершена справа або палаюче бажання помсти. Такі душі називають «неупокоєними».

‎Колись у маленькому селі жила дівчина на ім’я Марина. Вона чекала свого коханого з війни, але одного дня до неї дійшла звістка, що він загинув. Від горя її серце ніби зупинилося — вона перестала виходити з дому, не їла і не говорила. А згодом і сама померла.

‎Та її історія на цьому не закінчилась.

‎Люди почали бачити вночі біля річки білу постать. Вона стояла і вдивлялася у темну воду, ніби когось чекала. Старі казали: Марина не повірила у смерть коханого. Її душа так і залишилась між світами, бо вона не змогла відпустити надію.

‎Інші ж шепотіли страшніше: ніби той хлопець насправді не загинув — він зрадив її і втік. І тоді душа Марини стала не просто сумною… а злою.
‎З тих пір, за легендою, якщо вночі підійти до річки й почути тихий плач — не можна озиратися. Бо дух може прийняти тебе за того, кого чекає… або за того, кому хоче помститися.

‎Такі легенди існують у багатьох культурах. Вони нагадують: найсильніше, що тримає душу у світі живих — це незавершені почуття. Іноді це любов. А іноді — біль, який не знайшов спокою."

‎Я закрила ноутбук.

‎— Та ну його… маячня. Все, Каміло. Спати.

‎Я швидко залізла в ліжко, в якому останнім часом проводила не так багато часу.

‎— Моє любе… я сумувала.

‎Сон прийшов швидко. Приємна хвиля спокою і тиші не залишила й шансу на безсоння.
‎Мені снився теплий сон: я, мама, тато і сестра. Ми святкували річницю шлюбу батьків. Все було чудово… але не вічно.

‎Мені час було їхати. На вулиці було темно. Лише світло фар освітлювало шлях.

‎Телефон задзвонив.

‎Висвітилося знайоме ім’я, але я ніяк не могла зрозуміти, хто це.

‎Я підняла слухавку.

‎— Алло?

‎— Каміло, прокинься!!

‎Капот моєї автівки врізався в щось — наче невагоме, але відчутне.

‎Я закричала щосили.

‎Хвилина, друга. Моє внутрішнє «я» кричало: ховайся, закрий очі, прикинься, що нічого не було… Але я підняла погляд.

‎Там стояла та сама бабця. Вона дивилася на мене порожніми очима.

‎Світлі, сірі очі проникали під шкіру, заганяючи тваринний страх.

‎Вона прошепотіла:

‎— Вби… й… й… його…

‎З її рота потекла кров — густа, чорна. Бабця посміхалася, а я не могла відірвати погляд. Її кінцівки по черзі відпадали, кілька секунд..вона закричала і впала.

‎Я вибігла з машини — але там уже нікого не було.