Глава 2.0

‎Я мовчки дивилася на нього. Радим стояв у дверях і теж мовчав. Його погляд ковзнув по моїй сорочці, точніше — по декольте, яке було видно крізь кілька розстебнутих ґудзиків.
‎
‎За мить він зрозумів, що я це помітила, і його очі швидко метнулися до моїх.
‎
‎— Заходь. Кави?
‎
‎Радим хитнув головою на знак згоди. Його погляд ковзнув по квартирі, ніби він вивчав не лише обстановку, а й саму атмосферу — теплий домашній затишок,що стояв у повітрі.
 

‎
 

‎Я мовчки розвернулася і пішла на кухню. Чайник клацнув кнопкою, і в квартирі стало чути тихе шипіння води.
‎
‎Радим зайшов слідом. Його кроки були тихими, але я все одно відчувала їх спиною.
‎
‎Я поставила дві чашки на стіл.
‎
‎— Чорну? — запитала я, не обертаючись.
‎
‎— Так.
‎
‎Я насипала каву, повільно залила окропом. У повітрі розлився гіркуватий аромат.
‎
‎
‎Я поставила чашку перед ним і сіла навпроти. Радим обережно взяв її, але навіть не зробив ковтка. Він дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, що в мене в голові.
‎
‎— Ну? — нарешті сказала я. — Ти ж казав, що нам треба поговорити.
‎
‎Він провів пальцем по краю чашки.
‎
‎— Що сталося на трасі?
‎
‎Я повільно підняла брову.
‎
‎— нічого 
‎
‎— Ти різко загальмувала.
‎
‎Моє серце на секунду пропустило удар.
‎
‎— Звідки ти знаєш?
‎
‎Радим підняв на мене очі. Темні, уважні.
‎
‎— Бо я був там.
‎
‎Тиша на кухні стала густішою.
‎Я відкинулася на спинку стільця.
‎
‎
‎— Я їхав за тобою.
‎
‎— ти слідкував за мною?
‎
‎— Я хотів поговорити. Але коли ти загальмувала… я теж зупинився.
‎
‎Він трохи нахилився вперед.
‎
‎— Каміло… ти справді нікого не бачила?
‎
‎Я дивилася на нього кілька секунд, думаючи чи слід щось говорити.
‎
‎— Я бачила силует. Ледь не збила якусь бабцю.
‎
‎Радим різко видихнув.
‎
‎— Чорт…
‎
‎— Що?
‎
‎Він потер скроню.
‎
‎
‎— Радиме, або ти зараз почнеш говорити нормально… або я арештую тебе і ми поговоримо вже у відділку.
‎
‎Він підняв руки, ніби здаючись.
‎
‎— Добре.
‎
‎Кілька секунд він мовчав, наче вирішував, з чого почати.
‎
‎Потім тихо сказав:
‎
‎— Той будинок, це не просто місце злочину.
‎
‎Я відчула, як у грудях повільно зростає тривога.
‎
‎Радим подивився мені прямо в очі.
‎
‎— Там уже померло троє людей. До того вбивства, яке ви розслідуєте.
‎
‎Чашка в моїй руці ледь помітно здригнулася.
‎
‎— І ніхто… — продовжив він тихіше, — не знає чому.
‎
‎Я мовчала.
‎
‎У квартирі було так тихо, що навіть дощ, який почав накрапати за вікном, здавався надто гучним.
‎
‎Радим нахилився ще ближче.
‎
‎— І найгірше , що вони всі перед смертю говорили одне й те саме.
‎
‎Я відчула, як по шкірі побіг холод.
‎
‎— І що ж?
‎
‎Він затримав погляд на мені.
‎
‎— Що на дорозі вони бачили людину… якої там не мало бути.
‎
‎— Радим що за нісенітниці ти несеш?
‎
‎Хлопець відкинувся на спинку стільця заливаючись сміхом.
‎
‎- бачила б ти своє обличчя 
‎
‎І тут я вибухнула.
‎
‎- тобто ти телефонуєш мені посеред ночі, майже кричиш, що нам треба поговорити і зараз тупо жартуєш? - емоції накрили мене з головою. 
‎
‎- пішов геть звідси!
‎
‎- добре добре, вибач. Ти просто була дуже напружена, я не хотів нічого поганого, чесне слово.
‎
‎
‎Хлопець заклав долоні переді мною наче для молитви.
‎
‎- думаєш це смішно?
‎
‎- вибач правда, я справді хочу поговорити. Я можу тобі допомогти.