Глава 1.4

— Викликали?

Руслан Анатолійович сидів у своєму кріслі. В руках — склянка з напоєм, схожим на віскі. Він повільно повернувся в мій бік.

‎— Як все пройшло? — промовив ліниво, наче йому й не було до цього діла. — Зізнався?

‎— Ні. Говорить, що вона його  матір. Я відправила запит на текст, чекаю результати.

‎— Послухай, Каміло... — сказав він тихіше. — Навіщо воно тобі? Ти ж можеш погодитися на мою пропозицію й жити, як у шоколаді.

Я подумки закотила очі. Гидко. Ну і нахаба.

‎— Руслане Анатолійовичу, давайте закриємо цю тему й повернемося до справи.

Я ледве видушила з себе ввічливу відповідь. Він ледь помітно скривився.

‎— Забудь. Діло закриваємо, винного знайшли.

‎— Що??? Ще не факт, що він винний!

Начальник гепнув по столу.

‎— Ти думаєш, що можеш мені перечити? Геть. Тема закрита!

Козел. Просто тупий виродок. Злість накрила хвилею — аж зуби зціпилися. Я пулею вилетіла з кабінету.

‎Думає, це мене зупинить? Хріна. Я розкрию цю справу — з його дозволом чи без.

Змалечку мама вчила думати, а потім говорити. Тож емоції я залишала при собі, а вже потім влаштовувала справедливу помсту.

‎— Свєто, що по результатах?

‎— Чекаємо, — коротко відповіла вона.

‎— Як тільки прийдуть — набереш.

Я знову зайшла в кімнату, щоб поговорити з підозрюваним.

‎— Зараз нас ніхто не чує.

‎— І? — чоловік поглянув не розуміючи, до чого я веду.

Я рішуче вдихнула. Совість не дозволяла віддати його під арешт за те, чого він не робив.

‎— І те, що керівника відділу абсолютно не хвилює, хто винний, а хто ні. Він посадить вас без слідства, просто щоб закрити справу.

‎— Зрозуміло.

Надто спокійний, — відразу помітила я.

‎— Я можу допомогти. Але мені потрібна правда. Вся. Без викручувань і брехні.

Він підняв на мене погляд.

‎— Навіщо це вам?

Його спокійний, ввічливий тон збив мене з хвилі злості. Я зрозуміла, що перейшла межу.

Я повільно вдихнула, розтискаючи кулак, який стискала вже кілька хвилин.

‎— Тому що я вірю, що ви не винні.

‎— Чому?

Здавалося б, просте питання. Але відповіді в мене не було.

Він ледь посміхнувся.

‎— Тобто власних мотивів у вас немає, і я маю повірити у ваші благі наміри?

‎— А у вас є інший вихід?

Радим склав руки на столі й трохи нахилився вперед, скорочуючи відстань між нами. Його погляд зустрів мій.

‎— А якщо я й є вбивця, і ваша інтуїція вас обдурила?

У роті пересохло. Від його погляду ставало гаряче — наче повітря між нами нагрівалося.

У цей момент прийшла СМС від Свєти. Результати розтину, ДНК і локація його телефону тієї ночі.

Я посміхнулася. Нахилилася ближче — між нами залишилося всього кілька сантиметрів.

‎— Тому що смерть вашої матері настала о третій ночі — від больового шоку. А ви в цей час були в місті. І вже о п’ятій саме з вашого телефону надійшов дзвінок у поліцію.

‎— Але це ж не доказ.

Він не відхилився. Відстань між нами не змінилась. І чомусь мені дуже хотілося стерти її зовсім.

‎— О, помиляєтесь. Ваші ДНК під нігтями вбитої — застарілі. А отже, вбили її не ви.

‎— Хто ж тоді?

‎— Я впевнена, що ви знаєте. Питання лише в тому, чому ви мовчите й кого покриваєте.

Він усміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

‎— Якщо мою невинність підтвердили, я можу бути вільним?

Я тяжко зітхнула. «Вибити» інформацію не вдалося. Але шанс ще буде — я це відчувала.

‎— Так, звісно.

Радим підійшов до дверей і зупинився.

‎— Моя вам порада: не ходіть у той дім самі.