Глава 1.3

Я приїхала до відділу буквально за кілька хвилин. Одразу ж мене зустріла Світлана — одна з найкращих дільничних нашого відділу.

— Каміла, привіт. Тримай протокол. Начальник сказав: допит — на тобі.

Чудово, просто чудово.

Я зайшла до кабінету. Чоловік сидів спокійно й підняв на мене погляд.

— Доброго дня. Як я можу до вас звертатися?

— Радим. 
В його очах не було й краплі розкаяння. Та й виглядав він не як убивця, хоча з досвідом я давно зрозуміла: злочинець не завжди має дику посмішку та злий погляд.

— Каміла. І так, Радиме, скажіть, будь ласка, чому ви вбили громадянку Коваленко Орисю Богданівну?

— Я не вбивав.

Він сидів рівно, майже нерухомо, ніби вся ця ситуація та звинувачення зовсім його не торкалися.

Масивна фігура заповнювала вузький стілець, але він не робив жодного різкого жесту. Лише важкі плечі трохи напружувалися, а пальці були зімкнуті в замок так повільно, що здавалося — він контролює кожен міліметр руху.

— Ваші ДНК були знайдені під нігтями вбитої, — відповіла я спокійно, хоча всередині впевненість підказувала мені, що він не винен.

Підозрюваний мовчав.

— Чи можете ви це пояснити? Можливо, ви зустрічалися з потерпілою до інциденту?

— Ні.

Його обличчя було жорстким, із чіткими рисами. Лінія щелепи — пряма, вперта. Але очі — темні, спокійні, тверді, як камінь. У них не було паніки чи страху. Тільки холодний розум чоловіка, який знає: він не винен, і рано чи пізно це доведеться визнати навіть тим, хто сидить навпроти.

— Добре. Скажіть, ким ви їй доводитесь?

— Син.

Голос тихий, низький, грубуватий, але без агресії. Він говорив коротко й лаконічно, наче кожне слово важило більше, ніж цілий протокол.

«Я не робив цього», — вимовив він не як виправдання, а як сухий факт.

— Але ж у потерпілої не було дітей?

— Зробіть тест ДНК.

Грубі долоні лежали на столі рівно, проте в них відчувалася прихована сила. Якщо він і нервував, то не показував цього ані жестом, ані тоном. Лише інколи на шиї здригався м’яз — майже непомітно, тільки для уважного ока.

— Обов’язково.

Його спокій був важким, твердим і стриманим. Такий чоловік не буде виправдовуватися, благати чи розсипатися на емоції. Він просто сидів і дивився прямо, рівно, з тією впертою впевненістю, яка лише більше дратує слідчих.

— Ви залишатиметесь в ізоляторі тимчасового тримання на період слідства.

Я вийшла й зачинила двері. Одразу ж мені повідомили, що Руслан Анатолійович чекає мене у себе в кабінеті.