Глава 1.2

Я довго блукала по будинку, намагаючись знайти хоч щось. Хоч крихітну зачіпку. Хоч натяк на наступний крок. Але — нічого. Порожньо. Наче бабця сама себе вбила й ще й так обіграла це, ніби хтось проник у дім і зробив жахливе вбивство.

Чому все так чисто?

Чому так правильно розкладено?

Чому вона… ніби чекала на смерть?

Всі вже роз’їхались. Лишились тільки ми троє — я, Маша та Міша.

Дім стояв мовчазний, задушливий, наче в ньому жила не звичайна старенька, а столітня відьма, яка знає про тебе більше, ніж ти сам. І за кожен крок може покарати.

Я зайшла до кухні — саме там знайшли тіло.
Тут досі пахло газом… кров’ю… і чимось ще. Тим, що залишається після останнього крику. Після невимовної надії на порятунок.

— Дім загородній, були б сусіди… — тихо сказала Маша.

Я тяжко зітхнула. Горло раптом стиснулося, наче хтось схопив зсередини. Я відкашлялась — і саме в цей момент у голові хтось чужий, холодний прошепотів:

— Горище…

Я завмерла. Здавалося, повітря навколо теж перестало ворушитись.

Господи… Що це було? Втома? Стрес? Мені вже голоси маряться?

Мурашки пробігли спиною.

Але відчуття було таким наполегливим, настирливим, ніби хтось стояв просто за моєю спиною.

— Підемо нагору, — видихнула. — Подивимось горище.

На горищі пахло вогкістю та пилюкою — як у підвалі, де давно не ступала нога.

Павутина миттєво причепилася до мого волосся. Я відкинула її, і тоді побачила великі, переповнені ящики, які аж потріскували по краях від перенавантаження.

— Маш, сюди.

Провела рукою по старому картонному ящику, знайшла край скотчу й потягнула. Скрипнувши, кришка відчинилась — і всередині відкрилася картина чужих спогадів, чужого життя. Було навіть трохи соромно копатися в цьому, але… робота є робота.

Зверху лежали газети. Дуже старі. Десь років сорок, якщо не більше.

Я увімкнула ліхтарик.

«9 січня 1967 року»

«Новини дня»

«Покарання від відьми»

— Відьми?.. — озвався Міша, вже майже звісившись мені на плече.

На другій сторінці було фото і текст.

Я почала читати вголос.

«На краю міста, серед темного лісу та шосе, стояла маленька хатинка. Там жила молода пара, що роками мріяла про дитину…»

Чим більше я читала, тим холодніше ставало всередині.

<<Там молода пара жили пліч об пліч багато років. Вони мріяли про діток, але нічого не виходило. В один день чоловікові заплутало голову від горя, як же ж вони хотіли своє малесеньке щастя.
‎
‎Жінка чекала чоловіка з роботи, щоб нарешті повідомити довгоочікувану новину. Вона вагітна.
‎Але чоловік від цього не зрадів, чому? це ж була їх спільна мрія.

‎В його очах був гнів, тільки гнів і нічого більше. Він ударив кулаком по столу, " хто він??" - кричав, а жінка не розуміла, вона любила лише його, була лише з ним.
‎
‎Чоловік розгнівався й побив дружину, гнів закрив йому очі, він майже вбив бідну дружину, а коли збагнув, що натворив - пішов, просто пішов геть.
‎
‎Жінка втратила ще зовсім маленьке дитинча. Вона з'їхала з глузду. Єдине щастя яке вона так чекала, про яке вона так мріяла.. вбила її кохана людина, від гніву, він помилкового твердження лікаря, про те ,що в  чоловіка безпліддя погубило долю трьох людей.
‎
‎І тоді вона поклялась, що поки вона жива, ні той лікар, ні колишній чоловік не будуть жити в спокої. Вони загинуть зі страхом в очах і надією на скорішу смерть.
‎
‎Так і сталося. Чоловіка знайшли мертвим на дорозі біля лісу. Він був роздертий на шматки чи то диким звірем, чи то прокляттям відьми.
‎
‎Лікаря чекала така ж історія. Довго він не прожив. А жінка, так і не відпустила своє горе, зійшла з розуму, так більше і не полюбивши.>>

‎
Здавалося, що кожне слово просочується крізь мене, лишаючи липкий слід.
Жінка, що втратила дитину.
Чоловік, який з’їхав з глузду від ревнощів.
Несправедливий лікар, який одним своїм твердженням зламав долі.

Прокляття відьми, яке сповнило місто страхом.
Коли я перегорнула сторінку, тиша навколо стала майже фізичною.

На фото була та сама бабця.

Наша жертва.

Жива легенда тієї історії.

Мене пробило морозом.
Це неправда. Так не буває.
Це збіг. Збіг, Каміло, заспокойся.

Легенда не може стояти перед тобою в реальному протоколі огляду місця злочину.

Це просто… просто газета…

Але всередині щось колихнулось.

Незрозуміле.
Неприємне.
І страшенно реальне.

Я швидко зібрала газети. Можливо, стануть доказами.

Ми з Машею прочесали горище, але більше нічого не знайшли.

— Дівчата… гляньте. — Міша стояв трохи осторонь.
У його руках лежала стара книга, загорнута в потемнілу шкіру.

Я підійшла ближче — і завмерла.

Обкладинка потріскана, мов висохла земля. По краях — тонкі візерунки, схожі на павутиння, випалені чи вирізані чимось надто гострим.
У центрі — символ, що переливався тьмяним сріблом. Він ні до чого не належав. Жодної мови. Жодної культури.

І все ж… наче знав мене.
Наче дивився у відповідь.
Не бери її.
Не чіпай.
Залиш…

Але я вже тягнула руку.

Запах сухих трав, попелу й дощу раптом піднявся в повітря. Книга ніби дихала.

Сторінки були теплими, як шкіра живої істоти. Чорнило змінювало відтінок під світлом ліхтарика. Рядки… рухалися? Чи то мені здалося?..
Ні.

Це нісенітниця.

Ти просто втомлена.

Втома і не таке оказує.

— Маячня якась… — пробурмотів Міша.

— Сам ти маячня. А це доказ. Дай сюди.

Я вихопила книгу. Вона була важча, ніж виглядала.

Ми зібрали все можливе й неможливе, спустилися вниз, переступили стрічку та вийшли до машин.