РОЗДІЛ X "Новий цикл"

Минуло сім років. 
Світ став м’якшим, теплішим. Люди будували нові міста, саджали сади там, де колись були руїни. 
А Місяць — молодий, ясний, — більше не падав. Він світив мирно, спокійно, як обіцянка, що все почнеться з чистого аркуша. 
Лея жила у невеликому будинку на краю долини. 
Писала картини — ті, що снилися їй ночами. 
На них були срібні постаті, світло в темряві, вода, що пам’ятала обличчя. 
Вона не знала, чому малює саме це, — але кожен мазок здавався відповіддю на питання, яке вона вже колись ставила. 
 
Одного вечора вона сиділа на веранді, слухаючи, як співають цикади. 
На столі лежав старий замальовник. 
Випадково він розкрився — і з нього випала маленька срібна монета. 
Вона ніколи її не бачила раніше. 
На ній — знак півмісяця, розсіченого чорною лінією. 
Холод пройшов по її тілу. 
На небі, яке ще хвилину тому було ясним, раптом пробігла хмара. 
Вітер стих. 
А поруч у траві щось блиснуло. 
Вона нахилилася — там лежав уламок дзеркала. 
В його глибині, мов у воді, промайнув силует чоловіка. 
Очі — знайомі. Погляд — той самий. 
«Я обіцяв, що знайду тебе. 
Навіть якщо світ забуде наші імена.» 
Сльоза впала на скло — і воно задзвеніло, ніби відлуння з іншого боку часу. 
 
Тієї ж ночі Лея знову побачила сон. 
Храм, який вона колись зруйнувала, стояв відновлений. 
У його залі — світло, але замість жриць там — картини. 
Кожна з них — її робота. 
А посередині — трон, порожній, залитий місячним сяйвом. 
“Цикл завершено лише тоді, коли ти вибереш не любов — а істину.” 
Вона прокинулась у сльозах. 
На її долоні знову з’явився тонкий слід — срібна нитка, що світилася під шкірою. 
Місяць за вікном став повніший, ніж будь-коли. 
 
Лея підійшла до дзеркала. 
У ньому стояла вона — і ще хтось поруч. 
Той самий чоловік. 
Еліас. 
Він не говорив, але його очі сказали більше, ніж слова: 
“Любов не зникає. Вона перетворюється на пам’ять, а пам’ять — на нове життя.” 
 
І коли перший промінь світанку торкнувся обрію, 
Лея зрозуміла: новий світ — лише продовження старого. 
Книга може бути переписана, 
але чорнило — те саме. 
Вона взяла пензель, відкрила порожнє полотно і прошепотіла: 
— Нехай ця історія почнеться знову. 
І перший мазок світився місячним сріблом. 
 

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ: “КРОВ МІСЯЦЯ” 
(To be continued...)