РОЗДІЛ IX "Післясвіт"

Спершу було світло. 
Без кольору, без тіні, без звуку. 
А потім — подих. 
Лея розплющила очі. 
Вона лежала серед квітів — незнаних, блідо-сріблястих, що світилися у темряві. 
Небо над нею було чистим, глибоким, мов дзеркало, а в ньому — лише одне світило: новий, молодий Місяць. 
Вітер лагідно ворушив траву. 
Вона підвелася — і зрозуміла, що її руки не світяться, шкіра чиста, без міток. 
Книга Місяця зникла. 
 
Світ навколо здавався знайомим і чужим водночас. 
Вона впізнала обриси міста — але воно було інше. 
Де колись стояли старі будинки — тепер зелені пагорби. 
Де текла річка — тепер срібне поле світлячків. 
І в цьому новому світі не було болю. 
Тиша не лякала. 
 
Лея йшла стежкою і зупинилася біля води. 
У дзеркалі озера вона побачила своє відображення — але за плечима миготів тінню силует чоловіка. 
Вона озирнулася — нікого. 
Тільки вітер. 
— Еліас…? — прошепотіла вона. 
Відповіддю став ледь відчутний дотик — ніби хтось провів пальцем по її щокі. 
На воді з’явилося кільце хвиль, і у відображенні вона побачила його очі. 
“Я тут.” 
 
Її серце стиснулося, але не від болю — від спокою. 
Вона зрозуміла: він не зник. 
Він став частиною світла, частиною нового циклу. 
Його душа тепер живе у кожному подиху вітру, у кожній краплі дощу. 
І коли вона торкнулася води, поверхня перетворилася на гладке срібло. 
Відбиття показало щось інше: 
Білий храм — але вже без жриць. 
На вівтарі — розкрита книга, порожня, готова прийняти нову історію. 
 
"Минуле завершилося. 
Та любов не має кінця. 
Вона просто змінює форму."
 
Лея усміхнулася крізь сльози. 
Вона більше не боялася тіні, бо знала — у кожній темряві живе частка світла. 
Вона підняла очі до нового Місяця і прошепотіла: 
— Дякую, Ардо. Дякую… собі. 
І пішла далі — у світ, який тільки-но народився.