РОЗДІЛ VIII "Падіння Місяця"

Відтоді, як книга відкрилася, світ більше не був тим самим. 
Місто змінилося. 
Дерева стояли нерухомо, птахи мовчали, а небо світилося холодним світлом, наче Місяць вирішив стати Сонцем. 
Лея прокинулася серед уламків — її кімнати більше не існувало. 
Скло, пил і відлуння чужих голосів висіли у повітрі, як спогади про сон, що став дійсністю. 
Поряд лежав Еліас — непритомний, але живий. 
Його шкіра була холодна, а на руці, де залишилася мітка, тепер розкрився знак: півмісяць, розсічений навпіл чорним лезом. 

Вона намагалася його розбудити, та в ту мить світ здригнувся. 
З неба посипався попіл, і над містом з’явився Місяць — великий, низький, червоний. 
Він падав. 
Повітря загуло, ніби зітхав хтось величезний, невидимий. 
У кожному дзеркалі, у кожному вікні відображалося інше місце — небо з двома місяцями, білий храм, і жінка в сріблі, що тримала свічу. 
«Коли Місяць торкнеться землі, світ повернеться до початку. 
Або зникне.» — пролунало у голові Леї. 

Вона піднялася. 
Її пальці світилися сріблом. 
Книга Місяця знову відкрилася сама — і сторінки почали згорати, перетворюючись на золу. 
— Я можу це зупинити, — прошепотіла вона. 
— Але лише якщо прийму те, ким була Арда. 
У її серці розгорівся спогад: 
Білий храм, місячні вівтарі, і вона — Арда — стоїть перед богинею світла. 
Навколо — хор жриць, їхні голоси зливаються у плач. 
“Я віддам серце, щоб врятувати того, кого люблю. 
І хай моя любов стане ланцюгом, що зв’яже небо і землю.” 
Вона впала на коліна, стискаючи груди. 
Кров торкнулася землі — і в ту ж мить з неї виріс промінь світла, що пробив небо. 
Місяць, який падав, раптом завмер. 

Еліас відкрив очі. 
— Леє… що ти робиш? 
— Я зупиняю падіння. Але якщо я це зроблю — я зникну. 
— Ні! Ми знайдемо інший спосіб! 
— Іншого немає. Прокляття — це коло. Хтось має його розірвати. 
Вона нахилилася до нього, торкнулася чола. 
— Ти був моїм минулим. Ти — моє сьогодення. Але тепер я мушу стати світлом, що зникне, щоб ти жив. 
Він схопив її руку, притис до губ. 
— Якщо ти зникнеш, то й світ втратить сенс. 
— Ні, — посміхнулася вона крізь сльози. — Тоді нарешті зможе почати спочатку. 

І світло вибухнуло. 
Білий промінь розірвав небо навпіл. 
Місяць тріснув — і замість крові з нього полилося сяйво. 
Усе навколо перетворилося на світло, на спогад, на тишу. 

Так закінчився старий світ — і почався новий.