РОЗДІЛ VI "Книга Місяця"

Дощ падав, як шепіт стародавніх мов. 
Лея йшла кам’яною вулицею старого кварталу, тримаючи в руках ключ — маленький, кований, зі знаком півмісяця на руків’ї. 
Його вона знайшла серед речей Еліаса у галереї, у коробці, яку хтось підкинув під двері. 
На дні коробки — записка: 
«Відкрий те, що спить під бібліотекою Святого Орфея. 
Там ти знайдеш відповіді, але не всі витримують істину.» 
 
Бібліотека стояла біля річки, з вікнами у формі стріл. 
Серед пилу, старих каталогів і запаху пергаменту вона відчула дивну напругу — наче хтось дивився на неї зсередини книжкових стелажів. 
Ключ підійшов до маленьких дверцят у підвалі, схованих за шафою з книгами. 
За ними — кам’яні сходи вниз. 
І внизу — кругла зала, освітлена синім вогнем ламп. 
У центрі — стіл, на якому лежала книга. 
 
Вона була величезна, переплетена сріблом і шкірою. 
На обкладинці — той самий знак: Місяць і три крапки. 
Коли Лея торкнулася її, лампи спалахнули яскравіше. 
Книга відкрилася сама. 
Пил злетів у повітря, і слова, написані стародавньою мовою, почали змінюватися просто перед її очима, поки не стали зрозумілими. 
«Хроніки Арди, жриці Місячного храму. 
Її серце — ключ, її кров — обітниця.» 
Сторінки горталися, ніби вітром. 
Вона побачила ілюстрації: 
жінку в срібній короні — себе, Еліаса у воїнському обладунку, і темну постать між ними, зі знаком змії на долоні. 
«Арда покохала смертного. 
Її кохання порушило клятву Місяця. 
Щоб врятувати його душу, вона принесла жертву — свою.» 
Сльози котилися по щоках Леї. 
Вона читала далі, не в змозі зупинитися. 
«Та Місяць — не бог, а дзеркало. 
Він пам’ятає кров кожної любові і повертає її у нових тілах, 
поки не буде знайдено рівновагу між обіцянкою й прощенням.» 
 
У кінці книги — сторінка, написана її почерком. 
«Якщо ти читаєш це — значить, прокляття почалося знову. 
Не шукай мене у минулому. Шукай мене у тому, що ти створиш.» 
Підпис: Арда. 
 
У цей момент Лея почула кроки позаду. 
Еліас стояв у дверях зали, у тінях. 
Його погляд був сумішшю провини й надії. 
— Ти знайшла її, — сказав він. 
— Це я… писала це? 
— Ти — і не ти. Арда знала, що колись ти повернешся. Але навіть вона не знала, як зняти тягар. 
— Тоді хто знає? 
— Той, хто створив клятву. І він пробуджується разом із тобою. 
 
Деякі книги не читають — вони читають тебе.