РОЗДІЛ V "Серце у попелі"

У майстерні пахло розчинником, попелом і ніччю. 
Лея не спала третю добу. 
Її полотна вкривали всю стіну — десятки облич, тіней, місяців, уламків війни, і в кожному штриху — чийсь подих, чиясь пам’ять. 
Вона малювала, поки пальці не починали тремтіти, поки кров не проступала крізь бинти. 
Бо тільки під час малювання тиша в голові ставала терпимою. 
Та сьогодні було інакше. 
Фарба на новому полотні не підсихала — наче живилася її думками. 
Вона відійшла на крок, і серце стислося: 
на картині — її власне обличчя. 
Бліде, вкрите попелом. 
Очі заплющені, губи розімкнуті, а над головою — той самий кривавий місяць. 
Підпис унизу з’явився сам по собі, прямо під її пензлем: 
«Смерть, що пам’ятає любов». 
 
Телефон задзвонив. 
Вона взяла слухавку — але замість голосу почула шум, схожий на тріск полум’я. 
І крізь нього — його слова. 
— Не малюй те, що ще не сталося. Кожен образ має силу. 
Ти пробуджуєш не лише спогади — ти змінюєш світ. 
— Еліас? — прошепотіла Лея. 
— Картина, яку ти бачиш, — це майбутнє. Але ще не кінець. 
Усе можна змінити, якщо знайдеш серце, що спалене, але не знищене. 
Зв’язок обірвався. 
Лея стояла посеред кімнати, де світло лампи здавалося надто яскравим, а повітря надто важким. 
На мить їй здалося, що очі на її полотнах рухаються. 
 
Наступного дня вона принесла картину в галерею, сподіваючись зрозуміти, що з нею відбувається. 
Оля, побачивши полотно, зблідла. 
— Лєє… ти… звідки знала? 
— Що знала? 
Оля витягла телефон і відкрила новину: 
“Пожежа в історичному кварталі. Загинуло двоє, ще кілька поранених.” 
На фото — те саме місце, що горіло на картині позаду її зображення. 
 
Лея відчула, як повітря згущується. 
Її мистецтво — більше не просто відображення. 
Воно стало вікном. 
Вона торкнулася полотна — і відчула тепло, ніби від живої шкіри. 
З-під фарби повільно проступили літери: 
«Пам’ятай: серце в попелі — ще б’ється.» 
 
Історії, написані кров’ю, не закінчуються — вони чекають, коли ти знову візьмеш пензель.