РОЗДІЛ IV "Тіні над містом"

У місті щось змінилося. 
Ніхто цього не помічав, але Лея відчувала. 
Небо стало нижчим, вітри — холоднішими, а дзеркала вітрин відбивали не те, що мали. 
Вона йшла вузькою вулицею старого району, коли в електричних ліхтарях мигнуло світло — одночасно, наче хтось вимкнув саме її світ. 
На мить настала темрява, і вона почула шепіт. 
«Ти пробудила його…» 
Вітер пронісся повз, загасив полум’я біля кав’ярні. 
Із темряви виринув силует. 
Він стояв за кілька метрів — той самий чоловік, Еліас. 
Але цього разу його обличчя було не таким, як вона пам’ятала: бліде, очі темні, зі світлом, що мерехтіло, наче від далекої зірки. 
— Ти мене кликала, — сказав він. 
— Я? — Лея ледве прошепотіла. — Я навіть не знаю, хто ти… 
— Знаєш. Але пам’ятаєш не все. Ще ні. 
Він зробив крок уперед, і з кожним його рухом повітря навколо ставало густішим, спотвореним, як під водою. 
— Ти знову малюєш мене, Ардо. Коли малюнок закінчиш — ворота відкриються. 
— Я — не Арда! — крикнула Лея. — Мене звати Лея Марен! 
— Це лише ім’я, яке ти взяла у цьому світі, — відповів він тихо. — Твоє серце — пам’ятає інше. 
 
У цей момент увесь квартал занурився в пітьму. 
Світло згасло, телефони вимкнулися, автомобілі завмерли. 
І над містом завис повний Місяць — кривавий, як у її снах. 
Лея відчула, що час перестав існувати. 
Місто роздвоїлося — вона бачила, як крізь прозорі стіни проступають силуети старих будівель, замку, який стояв тут сотні років тому. 
Вулиці заповнилися тінями, схожими на людей, але без облич. 
Еліас торкнувся її руки. 
— Не бійся. Це лише пам’ять, що повертається додому. 
Вона відчула холод його пальців. 
І тоді — бачення: 
поле маїв, місячний ритуал, вогонь, що поглинає небо. 
— Ти загинула, щоб я жив. Але прокляття не зникло. Тепер ми обоє — між світами. 
— І як зняти його? 
— Ти мусиш згадати все. Навіть те, що спалило твоє серце. 
 
Світло раптово повернулося. 
Місто знову стало звичайним. Люди йшли вулицею, сміялися, говорили телефоном — ніби нічого не сталося. 
Еліаса не було. 
Лея стояла сама. 
На долоні — відбиток руки, обпалений холодом. 
І кров на пальцях, де він торкався її шкіри. 
 
"Минуле більше не спить. 
І коли місяць сходить кривавим — тіні приходять за тими, хто любив занадто сильно. "