РОЗДІЛ III "Ехо минулого"

Світло лампи миготіло, наче не витримувало присутності чогось невидимого. 
Лея сиділа на підлозі, дивлячись на свої руки. 
На шкірі проступали тонкі червоні лінії — такі самі, як руни на кинджалі з її снів. 
Вона спробувала їх стерти, але шкіра горіла, мов від вогню. 
І раптом усе навколо розтануло. 
Повітря стало густим, наче вода, і вона більше не відчувала під собою підлоги. 
 
…Вітер бив у обличчя. 
Вона стояла на вежі стародавнього замку. 
На ній — срібна сукня, вишита символами Місяця, волосся — заплетене в темну косу з білими стрічками. 
Небо було синє, але вже повнилося кров’ю заходу. 
За спиною хтось торкнувся її плеча. 
— Ардо. 
Вона обернулася. 
Він — той самий чоловік. Ті самі очі, що дивилися на неї крізь століття. 
Еліас. 
— Ти знову викликала місяць? — тихо спитав він. 
— Він єдиний слухає мене. 
— Він і карає за це. 
Їхні обличчя були близько, і в цьому погляді було більше історії, ніж могли б умістити книги. 
Світ навколо стишився — лише биття двох сердець у такт. 
— Ти йдеш на війну, — прошепотіла вона. — І я відчуваю, що не повернешся. 
— Якщо не повернуся — кликатиму тебе навіть із тьми, — відповів він. — Але не клич мене ти. Кров Місяця не знає прощення. 
Арда поклала руку йому на щоку. 
— Я не витримаю тиші без тебе. 
— Тоді пообіцяй: якщо небо стане червоним, ти згадаєш тільки любов, а не прокляття. 
— Обіцяю. 
 
Світло вибухнуло. 
Лея закричала — і знову опинилася у своїй квартирі. 
Свічки горіли всі одразу. Повітря пахло попелом і ладаном. 
У дзеркалі вона побачила себе — але не зовсім себе. 
Очі стали світлішими, майже срібними. 
А на шиї — слід від срібного ланцюжка, який зник учора. 
І тоді вона зрозуміла: 
сни — це не сни. 
А пам’ять. 
 
"Коли душа торкається минулого, світ починає тремтіти від правди. "