РОЗДІЛ II "Серце, що пам’ятає"

Коли Лея прокинулася, перше, що вона відчула — це запах диму. 
Не справжнього, ні — радше відлуння того, що згоріло давно. 
Їй снилося поле, де горіли червоні маки, і чоловік стояв серед полум’я, дивився просто в її очі. 
І казав: 
— Ти забула. Але я — ні. 
Вона прокинулася з тремтінням у пальцях. 
На подушці — тонкий срібний ланцюжок. 
Вона не мала нічого подібного. 
 
Того дня Лея повернулася до галереї. Хотіла знайти того чоловіка — чужого з очима, які здавалися знайомими ще до народження. 
Запитала в адміністраторки: 
— Вчора був тут один відвідувач. Високий, у сірому пальті… 
— Усі тут були в пальтах, — усміхнулася та. — Але… якщо про нього говорити — він залишив вам це. 
Жінка дістала маленький конверт, запечатаний воском. 
На печатці — знак: півмісяць і три крапки під ним, як сліди від крові. 
 
Лея відчула, як щось стиснуло груди. 
Вона відкрила лист. Там було лише кілька рядків: 
“Ти бачиш сни не просто так. 
Ім’я, яке ти шукаєш — Арда. 
Знайди його, поки Місяць не стане повним.” 
Підпис: Е. 
 
Ввечері вона довго сиділа над старими замальовками. 
У кожній — один і той самий образ: храм, темна вода, жінка у срібному вінку. 
І в кожній — той самий чоловік поруч. 
Іноді його обличчя було спотворене, наче пам'ять не могла його втримати. 
Коли Лея торкнулася олівцем старого малюнка, пальці самі почали виводити лінії — символи, яких вона ніколи не бачила. 
Вони світилися червоним, ніби під шкірою жив вогонь. 
 
За вікном здіймався вітер. 
Свічка спалахнула і згасла. 
І тоді, у темряві, вона почула голос — тихий, глибокий, схожий на подих моря: 
— Ардо… ти мене чуєш? 
Вона злякано озирнулася. 
— Хто це? 
— Я — той, кого ти покликала колись під кривавим місяцем. 
Ти обіцяла повернути мене. І час наближається. 
Серце Леї билося швидко, як птах у пастці. 
І все ж… десь у глибині душі вона знала — цей голос не чужий. 
Це він. 
 
"Пам’ять прокидається не від болю, а від любові."