Коли Лея прокинулася, перше, що вона відчула — це запах диму.
Не справжнього, ні — радше відлуння того, що згоріло давно.
Їй снилося поле, де горіли червоні маки, і чоловік стояв серед полум’я, дивився просто в її очі.
І казав:
— Ти забула. Але я — ні.
Вона прокинулася з тремтінням у пальцях.
На подушці — тонкий срібний ланцюжок.
Вона не мала нічого подібного.
Того дня Лея повернулася до галереї. Хотіла знайти того чоловіка — чужого з очима, які здавалися знайомими ще до народження.
Запитала в адміністраторки:
— Вчора був тут один відвідувач. Високий, у сірому пальті…
— Усі тут були в пальтах, — усміхнулася та. — Але… якщо про нього говорити — він залишив вам це.
Жінка дістала маленький конверт, запечатаний воском.
На печатці — знак: півмісяць і три крапки під ним, як сліди від крові.
Лея відчула, як щось стиснуло груди.
Вона відкрила лист. Там було лише кілька рядків:
“Ти бачиш сни не просто так.
Ім’я, яке ти шукаєш — Арда.
Знайди його, поки Місяць не стане повним.”
Підпис: Е.
Ввечері вона довго сиділа над старими замальовками.
У кожній — один і той самий образ: храм, темна вода, жінка у срібному вінку.
І в кожній — той самий чоловік поруч.
Іноді його обличчя було спотворене, наче пам'ять не могла його втримати.
Коли Лея торкнулася олівцем старого малюнка, пальці самі почали виводити лінії — символи, яких вона ніколи не бачила.
Вони світилися червоним, ніби під шкірою жив вогонь.
За вікном здіймався вітер.
Свічка спалахнула і згасла.
І тоді, у темряві, вона почула голос — тихий, глибокий, схожий на подих моря:
— Ардо… ти мене чуєш?
Вона злякано озирнулася.
— Хто це?
— Я — той, кого ти покликала колись під кривавим місяцем.
Ти обіцяла повернути мене. І час наближається.
Серце Леї билося швидко, як птах у пастці.
І все ж… десь у глибині душі вона знала — цей голос не чужий.
Це він.
"Пам’ять прокидається не від болю, а від любові."
#5577 в Любовні романи
#131 в Любовна фантастика
#2002 в Фентезі
#503 в Міське фентезі
Відредаговано: 13.11.2025