РОЗДІЛ I " Тіні міста"

Місяць знову був червоним. 
Лея бачила це крізь скло балкона, коли прокинулася серед ночі, — небо палало, наче його хтось торкнувся кров’ю. 
Сон залишив у ній відчуття чогось знайомого і страшного водночас. У вухах ще дзвеніли чужі слова: «Кожна любов має свою кров…» 
Вона сіла на ліжку, провела долонею по обличчю. Піт змішався зі слізьми. 
На столі горіла свічка — вона її не запалювала. 
Поруч — аркуш паперу, на якому сама собою з’явилася лінія: 
жіноча фігура на краю урвища, обличчя сховане у тінь, а над нею — кривавий місяць. 
Лея застигла. 
Вона була художницею, але не пам’ятала, щоб малювала це. 
— Знову... — прошепотіла. — Знову вона. 
На екрані телефону мигнуло повідомлення — від Олі, її подруги: 
«Ти ж не забула про виставку завтра? Усі чекають твої нові роботи 💋» 
Лея гірко усміхнулась. 
Нові роботи… Їй би згадати, як створила старі. 
Останні тижні малюнки з’являлися ніби самі — жінка в темному, місяць, кров, уламки стародавніх символів. 
Коли вона намагалася відтворити те свідомо — нічого не виходило. 
 
Ранок зустрів її туманом. 
Місто здавалося чужим — кожен будинок, кожна вулиця ніби приховували спогади, яких вона не мала. 
У кав’ярні, де Лея завжди брала чорну каву з кардамоном, офіціантка, молода дівчина з ямочками на щоках, сказала: 
— Ви сьогодні не така, як завжди. Втомлена? 
— Просто не спала, — відповіла Лея, і подумала, що ніколи не виглядала “такою, як завжди”. 
 
У галереї пахло фарбою, пилом і старими полотнами. 
Лея принесла свої роботи — темні, напівмістичні образи жінки під місяцем. 
Хтось зупинився біля однієї картини. 
Високий чоловік у сірому пальті, з темним волоссям і холодними очима. 
— Це ви малювали? — запитав він, не відводячи погляду від полотна. 
— Так. 
— Ви знаєте, що це — Клятва Місяця? 
Лея здригнулася. 
— Що?.. 
— Стародавній обряд. Його виконували жінки, які втрачали коханого у війні. Вони кликали Місяць, щоб повернути душу. 
— Ви… звідки це знаєте? 
— Просто… колись я був там. 
Він усміхнувся. Тихо, сумно. 
І зник у натовпі, залишивши її серце калатати, ніби щойно впізнало когось дуже, дуже давнього. 
 
І в ту мить Лея зрозуміла — цей світ не вперше бачить її обличчя.