Розділ 22

Вітри старого замку стогнали у тріщинах, коли Лілея ступила у головну залу. Тронний зал розкрився перед нею, немов інший світ.
Там, на підвищенні, сиділи дві королеви — одна в червоному, з очима, що палали полум’ям, інша в чорному, з поглядом глибоким, як ніч без зірок. Між ними простягалася тонка лінія світла й тіні, і кожна з них кликала Лілею до себе — мовчки, але владно.

У тіні ліворуч стояла жінка в чорній сукні з золотими візерунками, немов жриця золота й крові. Її погляд зчитував усі таємниці, які Лілея намагалася заховати.

Поруч, спершись на колону, чекала жінка з рожевим волоссям, у мереживній чорній сукні, з капелюхом, прикрашеним квітами. Вона посміхалася так, ніби знала, що ця зустріч стане фатальною для когось із присутніх.

Позаду тронів, у світлі величезного вітража, піднімалася королева в бордово-червоній сукні, велична й урочиста. В її руках був жезл із чорною перлиною, що пульсував у такт серцю Лілеї.

— Лілеє, — пролунало одразу з кількох вуст, — настав час вибору.

Світ навколо почав пульсувати. Пророцтво, яке вона намагалася забути, оживало в кожному подиху залу. Кожна з цих жінок була силою — і союзником, і ворогом водночас.
А в глибині зали, серед розмитих тіней, вона побачила… Евеліну. Її найкраща подруга стояла зі схрещеними руками, але в її очах була зрада.

Тіні закружляли. Серце Лілеї вдарило так сильно, що повітря затріщало від енергії.
Вона зробила крок уперед — і темрява накрила світ.