Розділ 17

Перший удар був глухим і важким — мов сама земля здригнулася. Один із броньованих демонів з розмаху вдарив лапою, відкидаючи Райана в бік. Його меч упав на каміння з гучним брязкотом, а в роті з’явився металевий присмак крові.

Лілея вже не рухалася як людина. Її тіло вигиналося в неможливих траєкторіях, тіні обплітали її, створюючи подобу чорних крил. Вона вирвала з порталу одного з тварюків, наче він був лялькою, і розірвала навпіл. Червоне світло символу на її руці пульсувало з кожним ударом серця — швидше, швидше, сильніше.

— Лілеє, зупинись! — крикнув Райан, підхоплюючи меч. — Це пожирає тебе!

Вона навіть не глянула на нього. Крик, що вирвався з її грудей, був схожий на рев звіра. Її очі вже не просто світилися рубіном — у них вирували цілі вирви світла. Із-під її шкіри пробивалася чорна луска, а в повітрі відчувався запах озону і заліза.

Равен, стоячи неподалік, вистрілила у одного з демонів, але очей з Лілеї не зводила.
— Вона майже перейшла межу, — сказала сама до себе. — Ще трохи…

Демон з лезоподібними руками кинувся прямо на Равен. Вона ухилилася, але удар прорізав її плащ. Лілея, помітивши це, кинулася вперед — та швидкість була надлюдською. Вона проштрикнула демона тінями, але не зупинилася, продовжуючи шматувати його навіть тоді, коли він вже розсипався на попіл.

— Досить! — Райан схопив її за плечі, намагаючись вирвати з цього безумства. — Це вже не ти!

Вона різко обернулася, і на мить його обличчя відбилося в її очах… але то були не ті очі. Там, у глибині, дивився хтось інший — щось інше. Тіні різко вибухнули навколо, відкинувши Райана на кілька метрів.

Портал над ними засвітився яскравіше, і з нього вирвалося нове створіння — високе, як вежа, в чорній короні з кісток. Воно зупинилося, наче вивчаючи Лілею.

— Нарешті, — пролунав голос із тріщини, низький і хрипкий. — Знаряддя пробуджене.

Равен зціпила зуби.
— Це погано. Дуже погано.