Розділ 11

Коли ніч стала важча за камінь, і світи перетнулися знову,
Селена розплющила очі.
Зал Пам’яті тремтів. На стінах — тріщини часу.
Одне ім’я повторювалось, мов закляття:
Лілея.

— Вона прокинулася не так, як ми сподівалися, — прошепотіла Селена, торкаючись одного з червоних самоцвітів біля серця.
— Її свідомість зламана… але не знищена.
— Я повинна зустрітись із нею… перш ніж це зробить Той, Хто Ходить Без Імені.

Сліпуче сяйво зірвався з амулета.
Селена ступила в портал — до світу, де вирішується все.

 зупиняється.
Її неможливо втратити. Її можна лише забути».
— запис зі Скрижалей Селенського Кола.

Коли темрява над Залом Пам’яті почала дихати, Селена Вермір прокинулася.

Вона лежала на кам’яній платформі, серед червоних троянд, що не в’янули — бо були вирощені на магії забутих. Її пальці обвивали срібні ланцюжки, які вібрували від тріщин у спогадах Лілеї.

— Вона... згадала, — прошепотіла Селена.
Її очі, червоні, як зоря перед бурею, пульсували світлом. Вона піднялася.

У дзеркалі перед нею з’явилася прозора постать — один із Хранителів Залів. Він схилився.
— Селено, баланс похитнувся. Вона пробудила ім’я, що мало лишитися забутим.
— Тоді час мені зійти у світ смертних. Ще раз, — відповіла вона.

Зі стіни знялася її шапка — прикрашена трояндами, що пахли кров’ю історії. Її сукня з чорного мережива і вогненої магії запалала. Кожен крок Селени лунав як вирок.

— Якщо Тінь встигне раніше, душа Лілеї розірветься.
— А якщо я встигну? — тихо запитала вона.
— Тоді, можливо, ми всі матимемо шанс.

Вона ступила в арку, що вела до порталу, — портал, що відкривався лише тоді, коли хтось згадував своє справжнє ім’я.

Тим часом…

Евеліна сиділа біля Лілеї, яка ще не прийшла до тями після трансформації. Її шкіра світилася сріблом, а волосся — тріпотіло, мов під водою. Райан стояв на сторожі, схиливши голову.

— Вона не Лілея, яку я знала, — прошепотіла Евеліна.
— Але вона й не Тінь. Вона щось інше. Щось нове.

І тоді...
Повітря перед ними розірвалося шепотом.
З ароматом троянд і присмаком золи.
Світи зіткнулися.

Селена з’явилася.
Її погляд ковзнув по Райану, спинився на Евеліні, а потім — на Лілеї. І вона прошепотіла:

— Ти знову прокинулась, донько прадавнього вогню.

Евеліна підвелася.
— Хто ти?
— Та, що пам’ятає більше, ніж дозволено.
— Що тобі потрібно?
— Її. — Селена вказала на Лілею. — Поки вона ще не прокинулась остаточно… і не зруйнувала все, заради чого ти жила.

У цей момент очі Лілеї розплющилися. І у них було щось нове. Не лише пам’ять.
Сила.