Розділ 9

Евеліна кричала.
Але звук її голосу, здавалося, не долинав до Лілеї — лише зникав у глухому, липкому повітрі, що поглинало світло й сенс.
Лілея стояла мов статуя з попелу. Її очі більше не були її. У них крутились бездонні вирви, повні крику, смерті й вічного шепоту.

— Лілеє… прошу, — ридала Евеліна, тримаючи оберіг так міцно, що він розсік їй долоню.

Кров капала на землю.
Жодної реакції.

Істота позаду, з обличчям мов з кістки, зробила крок ближче.
Його тінь лягала між ними.
— Вона зробила свій вибір ще тоді, коли прийняла ніч, — сказав він спокійно. — Ти просто не хочеш його бачити.

— Це неправда! Вона боролась! Вона згадала мене! — Евеліна підвелась, очі палаючі від болю й злості. — Ти вкрав її, спотворив, знищив!

— Ні. Я лише показав їй істину.
Голос його злився з вітром — шепіт Тіні.

Лілея повільно обернулась до Евеліни. Її обличчя було спокійним — надто спокійним.
— Я пам’ятаю тебе, Еве… Але я також пам’ятаю, як помирала. Як кричала — і ти не прийшла.
— Я не знала! Я…
— Ти покинула мене.

Евеліна впала на коліна.
Це були не просто слова. Це був ніж.

Пам’ять. Провина. Розпач.

У цей момент щось сколихнулось у самому серці Тіні.
Бо розпач — це паливо. А провина — ключ.

Тіньове створіння всміхнулось.
— Тепер і ти наша, дівчинко.

І тьма простягнулася до Евеліни, як крила, як ланцюги… як обійми.

Тінь обіймала Евеліну — не фізично, а всередині.
Холод заповзав під шкіру, в душу, в серце.
Вона чула, як щось шепоче у вухо її думками:

"Вона не твоя."
"Ти не врятуєш її."
"Всі, кого ти любиш — втрачають тебе..."

І тут — голос. Далекий.
Чужий.
Але ніби знайомий.

— "Не вір їм."

Світло. Маленьке. Ледь видиме. Воно пульсувало десь глибоко в грудях.
Коли перша сльоза Евеліни впала на землю, світло спалахнуло сильніше.

— "Лілея — пам’ятає. Ти — її якір."

Тінь сичала, скручувалась, ніби від болю.
Вона не витримувала чистої пам’яті.

— Що це?! — закричав істота з обличчям кістки. — Що ти несеш у собі?!

Евеліна підняла обличчя. В її очах більше не було страху. Тільки рішучість.
— Любов.
— Безсиле слово, — зиркнув він.

— Ні. Це слово, яке спалює тебе.

Світло з грудей Евеліни раптом прорвалося. Воно ударило в землю, в повітря, в саму суть того, хто стояв навпроти. І в Лілею.

Її тіло здригнулося. Вона закричала — цього разу людським голосом.
Очі — знову її. Її рука потягнулася вперед.

— Еве…
— Лілеє!

Але в ту ж мить, коли їхні пальці торкнулись,
Тінь знову рвонула.
Ніби останнім зусиллям вона вирвала їх обох із простору.
Земля розкололась. Дерева згасли. Вітер зник.

І… тиша.
Темрява.
Нікого.

Лише десь далеко, у покинутій кімнаті, Райан різко прокинувся, відчуваючи, як щось важливе зникло.

І в іншому кінці світу, провідник Евеліни — той, чия хода не лишала сліду — усміхнувся, нарешті відчувши, що гра почалась по-справжньому.