Розділ 8

Вітер був гірким, як попіл спаленого дому.
Евеліна стояла посеред нічного лісу, загорнута в темний плащ, що пах димом, страхом і — на диво — надією. Її очі шукали серед гілля... і вона знала, вона тут.

— Виходь, — прошепотіла Евеліна. — Я знаю, що ти стежиш.

Тиша. Потім шелест. І нарешті — кроки.
З тіні вийшла жінка — бліда, висока, з довгим чорним волоссям, що спадало на плечі, як нічна хмара. Її очі світилися жовтим, і губи були занадто червоні, щоб бути людськими.

Лілея.

Та не та, якою її пам’ятала Евеліна.

— Що ти шукаєш тут, смертна? — голос Лілеї був холодом по спині. — Це не місце для спогадів.

Евеліна не злякалась. Не тепер. Не після того, як пройшла Шепіт-Перевал і бачила, як сонце не торкається землі.

— Пам’ятаєш мене? — тихо спитала вона.

Очі Лілеї здригнулися.
Тиша впала між ними, як прірва.

— Ні, — відповіла Лілея повільно. — Але моє тіло… пам’ятає біль, коли тебе не стало.

Її голос змінився.
Менше холоду. Більше тріщин.

Евеліна зробила крок ближче.
— Я не повернулась, щоб плакати за минулим. Я тут, бо знаю: ти — ключ. І ти — не втратила себе.

Лілея засміялась. Гірко.
— Себе? Ти шукаєш у мені ту, що любила музику, малювала на піску й вірила в дива?

— Я шукаю свою сестру.

Лілея здригнулась. У її погляді щось зламалося.
І в ту мить — між місяцем, що виплив із-за хмар, і тінню дерев —
минуле й теперішнє зіткнулися.

Евеліна повільно потягнула руку до кишені плаща. Серце калатало — ні, не від страху, а від тиші, яка раптом стала занадто живою.

— Ти колись дала мені це, — прошепотіла вона, витягуючи оберіг.

Стара шпилька, срібна, зі знаком півмісяця і рубіном у центрі.
Її створили ще в дитинстві, під час ночі зорепаду. Вона завжди носила її у волоссі — поки не зникла.

Очі Лілеї спалахнули.
Вона зробила крок уперед. Потім ще один.

— Це… — пальці, тонкі та бліді, доторкнулися до оберега, і в ту мить повітря затріщало.

Ніби зсередини неї щось рвалось назовні.

— Я… пам’ятаю… світло… тебе… — вона заговорила уривками. — Ми сміялись… а потім… крик… кров… вогонь…

Тінь під її ногами закрутилася, мов чорний дим, почала підійматися вгору, огортати її тіло.

Евеліна злякано зробила крок назад.
— Лілеє?! Що відбувається?

— Я пам’ятаю… біль! — закричала вона. — Вони забрали мене… Я боролась… але він… він зробив мене іншою…

Її очі спалахнули червоним, шкіра потемніла, а голос зламався на хрип.

Лілея почала змінюватись.

Але не в істоту — а в те, що стояло на межі між нею і Тінню.

Евеліна впала на коліна, притискаючи оберіг до грудей.
— Не дай їм забрати тебе знову! Я тут! Я — твоя!

Та в той момент в лісі щось клацнуло.
Гілка? Ні.
Погляд.

Хтось дивився.
Спостерігав.

Високо між деревами — дві палаючі жовті цятки.
Очі.
Вони не кліпали.

Евеліна здригнулась. Він тут.
Той, хто тримає Лілею в путах Тіні.

…повітря навколо Лілеї стало гарячим, наче розпечене вугілля.
Оберіг у руках Евеліни засвітився — але замість того, щоб втихомирити, він розбудив усередині Лілеї щось древнє й голодне.

Вона закричала.
Не голосом жінки — голосом, що зрушував тканину світу.

— Вони брехали! — гукнула вона в порожнечу. — Я не їхня! Я — не Тінь!

І тоді… щось розірвалося.
Чорна пелена навколо її постаті зникла. На мить — всього на мить — Лілея стояла у світлі місяця, оголена, беззахисна, справжня.

Її очі — вже не жовті, а сріблясто-блакитні — вперше подивились на Евеліну як на подругу, а не як на здобич.

— Евеліно… я… пам’ятаю тебе. — В її голосі звучала туга. — Але я більше не та, ким була.

Евеліна кинулась до неї, обійняла — не зважаючи на жар, на дим, що ще курився навколо Лілеї.
— Ти — моя. І я тебе знайду, ким би ти не стала.

Та з глибини лісу пролунав шепіт.

"Запізно."

З темряви вийшов силует.
Високий, холодний. Обличчя — мов вирізане з кістки. Очі — два згустки Тіні.

— Вона моя, — промовив він, — і ти, дівчинко, щойно зламала печать.

Земля здригнулася.
Місяць потемнів.

А в очах Лілеї знову засвітився вогонь — але вже не її.