Розділ 7

Дорога вела в глиб лісу, де дерева давно не знали сонця. Сюди не доходив жоден подих світу — тільки спогади, які не мали тіл. Земля була вкрита шаром срібного попелу, а гілки ніби шепотіли мовами, яких давно вже ніхто не вживає.

— Скільки ще? — спитала Евеліна. Її голос лунав, наче чужий — чужий їй самій.

Провідник не обернувся.

— Час тут — річка, яка тече назад. Ми наближаємось. Але встигнути — не означає вижити.

— Ти говориш, ніби не збираєшся залишити мене живою, — в її руці пульсував уламок кристалу, і шкіра навколо нього починала темніти.

— Я не обіцяю тобі життя. Тільки шлях.

У глибині лісу почувся хруст — щось стежило. Не тварина, не звір — тінь, що колись була людиною. Вони йшли далі мовчки.

Зрештою провідник зупинився. Попереду відкривалась галявина. У самому її центрі — древній стовбур дерева, велетенський і мертвий. Його коріння виходило на поверхню, мов кістки, що вирвалися з-під шкіри землі. Це і був він — Корінь Світу.

Евеліна зробила крок до нього, та провідник схопив її за плече.

— Ти маєш знати правду… перш ніж увійдеш.

— Я нічого не боюся, — відказала вона.

— Тоді слухай: цей корінь — не просто ворота. Це випробування. Те, що ти шукаєш — Лілея — вже не та. І якщо вона побачить тебе перш, ніж згадає себе… вона знищить тебе.

Евеліна завмерла.

— Ти звідки це знаєш?

Провідник зняв каптур.

Його обличчя… не мало очей. Замість них — порожнеча, з якої сочився дим. І голос більше не був молодим:

— Бо я — той, хто бачив її першою. І хто втратив її… перш за тебе.

Лілея сиділа над гладким озером, вода якого не відбивала її обличчя. Вона відчувала, як щось прокидається в її жилах. І це було не кохання. Не страх. Щось древніше. Щось, що зіткане з крові, магії та болю.

Раян повернувся з лісу.

— Тут усе живе, навіть камені. Вони пам’ятають більше, ніж ми коли-небудь знатимемо.

— Я теж починаю пам’ятати, — сказала Лілея тихо. — Я бачила, як тримаю чиюсь долю в руках. І… стискаю.

— Ти була королева вогню і криги. У тобі змішали сили двох вимерлих ліній крові. Але те, ким ти станеш — ще не визначено.

— А якщо я вже стала?

Він не відповів. Бо бачив: її погляд був глибший, ніж його пам’ять про неї. Її очі світилися сріблом. Вона вже бачила світ не як дівчина. А як щось інше.

Вона обернулася до нього.

— Хтось іде за мною. Відчуваю. Хтось, кого я любила. Але… я не знаю, чи зможу відчути це знову.

Евеліна стояла перед тим, хто зняв каптур, — і все в ній закричало. Але не страхом. Не гнівом. А впізнанням.

— Ти… — почала вона, не в змозі вимовити далі.

— Я був тим, кого ти не мала побачити знову, — його голос тепер гудів, як буря між гіллям. — Тінь, яку забули, але вона завжди чекає.

— Це неможливо. Тебе… знищили. Лілея знищила тебе.

— Вона думала, що знищила. Але те, що колись було тілом, стало словом. А слово — живе, поки хтось його боїться. Я вижив, у Тіні. Став одним із перших, хто навчився жити без форми. І я пам’ятаю її краще, ніж ти будь-коли зможеш.

Його лице почало мінятися. Порожнеча заповнювалася старими рисами — колись юного мага на ім’я Кайрос, що був другом Лілеї ще до того, як вона стала графинею, до того, як її серце розірвалося між владою і втратою. Він був тим, хто навчив її контролювати силу. А потім… зрадив.

Евеліна відступила.

— Ти хочеш використати мене, щоб наблизитися до неї. Але я не дозволю тобі!

Кайрос засміявся, низько і гірко.

— Ти гадаєш, що маєш вибір? Корінь Світу не відкриється для тебе без моєї крові. Я — ключ, Евеліно. І якщо ти справді хочеш урятувати свою подругу… тобі доведеться довіритись тому, хто вбив її довіру першим.

А в іншому світі — між тіней, попелу й відлуння — Лілея раптом зупинилась, вражена спалахом у свідомості. Серце тьохнуло — хижо, тривожно. Вона чула його ім’я. Кайрос. Те ім’я, яке не мало повернутися.

— Що трапилось? — спитав Раян, вивчаючи її реакцію.

— Хтось відчинив двері, які мали залишитися зачиненими.

— Ти говориш про Корінь?

— Я говорю про нього, — її очі блиснули. — І якщо він справді повернувся… то Евеліна в небезпеці.

— Ти згадаєш усе? — Раян наблизився.

— Не треба, — прошепотіла Лілея. — Я не хочу згадувати. Бо якщо я згадаю — я не зможу зупинитись.

Вітер у Тіні завив.

Стара магія розбудила себе. Світ почав тріщати по швах. І поки Евеліна стояла між зрадником і надією, Лілея — стояла між тим, ким вона була, і тим, ким мала стати.

Корінь Світу пульсував. Здавалося, дерево дихало під землею — не живе, але не мертве. Занадто старе, щоб бути одним із. Воно пам’ятало народження магії, зраду крові й перше пророцтво, яке ніхто не осмілився записати.

А тепер до нього знову наближалась людина.

Евеліна не зводила погляду з Кайроса.

— Якщо ти ключ, — прошепотіла вона, — то чому я маю довірити тобі двері?

Він не посміхався. Лише дивився мовчки. Потім обернувся до дерева і вийняв зі свого плаща уламок — подібний до її, але чорніший. Схожий на кістку, тільки це була кристалізована магія.

— Бо це не вибір. Це — обітниця, яка вже проголошена.

І він поклав уламок до Кореня.

Усе здригнулося. Земля стогнала, а небо вкрилось темними тріщинами. Із-під кори дерева виступили рунічні символи, палаючи золотим візерунком.

Евеліна закричала — її уламок загорівся. Біль прострелив до самої душі.

— Що ти зробив?! — вона впала навколішки.

— Я відкрив перехід, — його голос тепер лунав одразу з кількох місць, ніби його стало більше ніж один. — Але тепер… плата.

З-за дерев виринули тіні. Мов істоти, що чекали цілу епоху, вони підіймалися з землі, формуючи подоби з марива. Колись вони були людьми. Можливо, навіть маґами. Тепер — лише спогади, голодні до живого.

— Евеліно, — Кайрос опустився до неї, шепочучи, — вибір усе ж є. Або ти йдеш до Лілеї — і я проводжу тебе крізь Корінь. Або залишаєшся — й стаєш однією з них.