Розділ 6

Ніч у королівстві не була звичайною.

Місяць здався чорнішим, ніж зазвичай, а зорі — мов обереги, що спостерігали з жалем. У старій башті, яку всі вважали проклятою, Евеліна розставляла свічки довкола крижаного дзеркала. Її руки тремтіли, але вона знала — має бачити.

— Покажи мені її, — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

Дзеркало засяяло, і з глибини виступив силует. Лілея. Жива. Але погляд її був чужий. Темний. Неземний.

— Ти повернулась, але чи повернусь до тебе я? — промовила Евеліна.

Вона сіла на коліна й витягла старий артефакт — уламок червоного кристалу. Колись він належав Лілеї. Колись він оберігав її від прокляття. Тепер — він тлів.

— Я відчуваю, що ти десь близько, — сказала вона. — Але ти вже не сама. Щось у тобі змінилось. Чи зможу я тебе впізнати, коли ми зустрінемось?

За вікном здійнявся вітер, і башта сколихнулась. У її голові пролунав шепіт. Неземний, зітканий із безлічі голосів:

— Серце її б’ється в іншому ритмі. Вона не твоя. Вона їхня.

— Ні! — крикнула Евеліна, схопившись на ноги. — Вона моя подруга! Вона жила зі мною, боролася, мріяла… Я не вірю, що її забрали назавжди!

Тоді голос затих, і дзеркало знову змінилося.

Цього разу — не Лілея. А темна постать у каптурі. Очі — білі, без зіниць. Голос хрипкий:

Цього разу — не Лілея. А темна постать у каптурі. Очі — білі, без зіниць. Голос хрипкий:

— Якщо хочеш врятувати її… прийди в Корінь Світу. Але пам’ятай: за одне серце доведеться віддати інше.

Евеліна стиснула кулак.

— Я прийду. Навіть якщо весь світ стане проти. Я не дозволю їм забрати її у мене вдруге.

Палац здригнувся, і вона знала: відлік почався.

Ніч за вікнами башти горіла зсередини — не полум’ям, а якоюсь древньою тривогою, що стікала по стінах у формі тіней. Евеліна, стиснувши в руці уламок кристалу, не відчувала болю, хоча той уже вп’явся їй у шкіру.

Її серце билося, мов барабан у битві. Лілея була жива. Але не та сама. І це лякало сильніше, ніж її смерть.

— Я маю вирушити просто зараз, — мовила вона в порожнечу. — Вони хочуть її втратити остаточно. А я… я ще збережу.

Поруч, із тіні, вийшов незнайомець. Його очі ховалися під каптуром, але голос був молодим.

— Я чув твої слова. І я знаю шлях.

Евеліна розвернулась різко. Рука вже потягнулася до кинджала, але незнайомець підняв руки вгору.

— Не ворог. Я з того роду, що залишився між світами. Я служив Лілеї… раніше. До її падіння.

— Хто ти?

— Хто я — неважливо. Але я знаю, де Корінь Світу. Там, де час зупиняється, де серце дає доступ до стародавніх врат. Ти не дістанешся туди без провідника. Без… мене.

— Чому допомагаєш? — її голос тремтів від сумніву.

— Бо я теж вірю, що вона не втрачена. Що в ній ще залишилась та, заради кого варто піти на край темряви.

Евеліна ковтнула біль і страх.

— Тоді веди.

Вони вийшли з башти — місяць зустрів їх густою хмарою. Під ногами земля тріщала, мов передвіщаючи майбутнє. І в глибині її серця — знову пролунав голос Лілеї. Ледь чутний. Зовсім інший, ніж був колись.

«Не йди за мною… Бо не знаю, ким я стану, коли ти прийдеш.»

Але Евеліна вже зробила вибір. І перший крок до воріт, які ніхто ще не відчиняв добровільно.