Розділ 2

Місяць сповзав за гори, коли тінь з'явилась біля воріт старого маєтку. Ніхто не наважувався ступити ногою до того дому, відколи графиня Ліанора покинула свої володіння. Легенди й досі шепотіли про її прокляття, але цього разу поверталася не вона. Поверталося щось інше. Або хтось…

— Я знав, що ти виживеш, — шепотіла ніч, але Раян чув у цьому шепотінні голос її — Ліанори.

Його кроки були важкі, наче кожен тягнув за собою десятки спогадів і рішень, які більше не можна було змінити. Він повертався не як герой. Не як лицар. А як той, хто знайшов істину... і майже втратив душу.

— Вона все ще тут? — запитав він у мовчазного повітря.

Йому ніхто не відповів. Але запах чорної троянди, її улюбленої, був ще відчутний у саду. Наче саме місце пам’ятало її краще, ніж хтось інший.

У глибинах лісу, далеко від палацу, Ліанора відчула тремтіння у повітрі.

— Він повернувся.

Її серце, що було спокійним століття, затріпотіло. Не від страху. А від тієї давньої тріщини, яку не могла залатати ні магія, ні час.

— Йому не можна вірити, — прошепотіла Елісія, її подруга і володарка тіней. — Ти пам’ятаєш, як усе закінчилось.

— Але я також пам’ятаю, з чого все почалося, — відповіла Ліанора, і її очі вперше за довгий час спалахнули вогнем. — Якщо він повернувся — значить, це знак. І я піду йому назустріч.

Вона вдягла стару темну мантію, прикрашену срібними нитками, й покликала свого вовка, який був її захисником усі ці роки.

У їхній історії ще не було фіналу.

А Раян, що колись обрав корону замість любові, повернувся, щоб сказати те, що мав сказати давно.

Але чи не запізно?

У світі, де любов здатна воскресити найтемніші почуття, а зрада — породити магію, від зустрічі цих двох залежить доля не лише їхньої історії, а й усього королівства…

Коли вона ступила на головні сходи маєтку, тіні самі відкочувалися перед нею. Слуги — нові обличчя, найняті її радником після довгих років ізоляції, — мовчки низько кланялися, не наважуючись зустрітися з нею поглядом.

— "Тут щось змінилося," — подумала вона. — "Але не зовні. Усередині. Повітря стало густішим, ніби дихає замок сам. Або… хтось усередині нього вже чекає."

На третьому поверсі, в кімнаті з балдахіном, вона побачила його. Сидів у тіні, наче не залишав це місце всі ці роки. Чорний одяг, пальці з кільцями, але лице — не те, що в минулому. Раян змінився.

— Ти повернувся, — сказала вона, ніби не було болю, зради, вогню.

— Ти не чекала? — його голос був низький, майже оксамитовий, але з ледь помітною тріщиною. Він також згадував.

— Я чекала іншого. Я чекала смерті.

Він підійшов ближче. Його очі — темно-сірі, мов дим після битви — вперлися в її погляд. Між ними не було більше ні слів, ні часу. Лише спогади, що різали тіло зсередини.

— Я прийшов, бо світ знову тоне, — сказав Раян. — А ти — остання, хто ще здатен його спалити. Або врятувати.

— Я більше не графиня, — прошепотіла вона. — Я стала кимось іншим.

— Я знаю. Тому й повернувся.

У цей самий вечір по стінах маєтку поповзли перші тіні. В одному з віддалених веж хтось шепотів прокляття. Старі книги розгорнулись самі собою. І її ім’я знову з’явилось у стародавніх пророцтвах, написане кров’ю.

Але тепер, на відміну від минулого, вона мала союзника. Чи ворога?

Її серце знову почало битися швидше.

Не від страху.

Від Раяна.

Евеліна

Хмари спадали на землю, мов попіл зі стародавнього храму. Евеліна стояла на краю Північного лісу, де земля ще пам’ятала кроки тих, хто давно зник. Її руки тремтіли — не від холоду, а від передчуття.

— Ти жива… Я знаю це, — прошепотіла вона в порожнечу.

У долоні вона стискала срібний кулон у формі лілії — такий, як носила її подруга. Лілея. Та, що зникла два роки тому у ту ніч, коли на землю впало друге місяце. Та, що вважалася мертвою. Та, що тепер з’являлася в нічних жахах… зовсім не такою, якою була.

Евеліна не вірила снам, поки не почала бачити їх щодня. Уві сні Лілея була холодною, очі її світитися червоним, а голос звучав наче із глибини могили.

Вона пішла далі вглиб лісу. Усе вказувало сюди: сліди магії, обривки чорного серпанку, запах крові й троянд. Саме такий запах Лілея залишала після себе — колись. Але тепер у ньому відчувалося щось нове: смерть і тінь.

— Якщо ти справді повернулася… — прошепотіла Евеліна. — Дозволь мені побачити тебе. Або… зупинити.

Гілка хруснула неподалік. З темряви хтось стежив за нею.

Евеліна стояла посеред осіннього лісу. Вітер тріпав її темно-руде волосся, а очі ковзали по кожному силуету між деревами. Її серце калатало в ритмі тривоги й надії. Вона була впевнена: Лілея жива. Але щось у її присутності… було не так. Не та сама.

— Ти відчуваєш це, Оуен? — прошепотіла дівчина, звертаючись до золотистого ворона, який сидів на її плечі. — Це її магія. Але тепер вона пахне попелом.

Оуен кахикнув по-пташиному й різко злетів угору. Евеліна рушила слідом. Дорога вела до закинутого маєтку — старого родинного гнізда графині Лілеї, що давно заросло виноградом і темними спогадами.

Двері були прочинені. В середині тхнуло холодом і забуттям. Евеліна пройшла в головну залу. І там — серед тіні й пилу — стояла вона.

Лілея.

Але це була вже не просто графиня. Її очі світилися моторошним блиском, волосся спадало темними хвилями, а замість ніжного кольору губ — темна троянда крові.

Але це була вже не просто графиня. Її очі світилися моторошним блиском, волосся спадало темними хвилями, а замість ніжного кольору губ — темна троянда крові.