Розділ 1

Замок Вальмора колись був осяяний не темрявою, а світлом.

Лілея тоді носила не чорне — а срібне.

А її сміх лунав гучніше, ніж дзвони у високих вежах.

Їй було сімнадцять, коли її вперше назвали графинею Лілеєю де Вальмора — спадкоємицею одного з найстаріших родів у королівстві Альтеран. Її мати померла, коли вона була ще дитиною, а батько… він був суворим і холодним, але любив її своєрідно: тримав на відстані, аби не зробити слабкою.

— Ти маєш бути не дівчиною, а титулом, — казав він. — Серцем із каменю. Як твоя мати.

Та Лілея мріяла про інше. Вона писала вірші. Прибирала червону лілію до волосся. Таємно прокрадалась на балкони, дивитись на місяць і уявляла, що одного дня… її покохають не за кров, а за душу.

І тоді вона побачила його.

Раян Морте прибув до замку як гість з південного двору. Син героя, онук мисливця на демонів, він мав гордовитий вигляд і зухвалу усмішку.

— Графине, — сказав він, цілувавши її руку. — Чи правда, що ваша краса змушує завмирати серця?

— А ви б хотіли перевірити? — відповіла Лілея, уперше порушивши етикет.

Він сміявся. Вона — ні.

Але з того вечора він став для неї всім, чого вона боялася і чого жадала.

Їхні зустрічі були таємними.

Їхні погляди — занадто довгими.

Її пальці пам’ятали його дотик, навіть коли він був далеко.

— Якби ти була просто дівчиною, — сказав він, — я забрав би тебе геть.

— А якби ти був просто хлопцем… — прошепотіла вона, — я б пішла.

Але вони не були простими.

І за ними спостерігали.

У ніч, коли Раян зник, Лілея чекала його під місячним деревом. Але прийшли не він… а вояки її батька.

— Ти осквернила рід, — сказав він, тримаючи меч. — Ти закохалась у ворожого нащадка.

— Це не злочин! — кричала вона. — Це лише… любов!

— Любов — це слабкість, Лілеє. Ти більше не спадкоємиця. Ти — вирок.

Її зачинили в підземеллі. В темряві. У холоді. Без їжі, без слів.

А потім… сталося дещо.

Хтось — або щось — відгукнулося на її плач.

"Ти не повинна помирати, дитя. Ти повинна… стати."

"Кров твоя — не проста. І серце — не людське."

"Випий. І забудь, ким ти була."

Коли вона прокинулась… замок був порожній. Її руки — у крові. Її очі — рубінові.

Вона більше не була Лілеєю. Вона стала тією, хто вижила після кохання. І не пробачила.

Так почалася її ніч.

І вона триває досі…

…а любов, яка не була дозволена, перетворилася на зброю.

Її очі відкрилися — не від світла, а від спраги.

Коли Лілея прокинулась у темряві, вона не одразу зрозуміла, ким стала. Її груди не здіймались у диханні. Серце мовчало. Але весь світ… здався яснішим. Вона відчувала кров у коріннях каменю, чула, як за стінами повзає павук, як у жилах нічної тиші тече… життя.

Вона встала — повільно, граційно, ніби новонароджена ніч.

Одяг її був розірваний, шкіра — бліда, як сніг. Але очі…

Очі світилися криваво-червоним полум’ям.

Не людським.

"Що зі мною?.. Що я зробила?.."

На підлозі лежало тіло тюремника.

Без крові. Без голосу.

Без імені.

Лілея відсахнулася. Але їй не було страшно. Їй було… тихо.

Коли вона вийшла з підземелля, замок був спустошений.

Слуги — втекли.

Батько — мертвий.

Її світ — знищено.

На його троні сиділа темрява, а у її руках — нова сила. Хтось прошепотів у вітрі:

«Ти вже не графиня.

Ти — перша з нічного роду.

Тепер ти належиш Місяцю.»

Лілея вийшла на балкон. Під її ногами тріскотіли троянди, що розцвіли вночі. І вперше… вона не плакала.

Вона посміхнулась.

— Якби ти був тут, Раяне… — сказала вона, — я б усе одно обрала тебе. Навіть якщо б це знову зламало мене.

Місяць зійшов — червоний, як її очі. І з того дня її ім’я шепотіли у страху.

Лілея — кривава графиня.

Королева нічного прокляття.

Та, що кохала смертного… і стала безсмертною.

Але вона не знала…

Що той, кого вона втратила — ще дихає.

І скоро… він повернеться.

…і в цю ніч з неба не впала жодна зірка. Лише тиша спостерігала, як народжується нова сутність.

Ніч була тиха, мов чекала її рішення.

Вона стояла біля дзеркала.

Довге чорне волосся спадало на плечі, шкіра — біла, як мармур. Але найстрашніше було не це.

Вона більше не бачила у віддзеркаленні… себе.

"Це я?

Це та, що колись мріяла про поцілунки на балконі, про весілля, про вірші?..

Ні. Вона — померла.

А я — те, що залишилось."

Вона торкнулася шиї, де колись був медальйон її матері. Його не було. Лишився тільки слід — легкий, ніби згадка про минуле життя.

І раптом… спалах.

Спогад.

Його дотик. Його очі.

"Я б захистив тебе… навіть від себе самого," — колись прошепотів він, і вона повірила.

"Але ти зник."

Внизу, у залі, її чекала нова ніч.

Порожні крісла, свічки, які не гаснуть, вітражі з кривавими трояндами.

Вона підійшла до великого трону.

Сіла.

Там, де колись сидів її батько — тепер була вона.

Та, кого боялися називати.

Лілея де Вальмора.

Графиня темної ночі.

Та, чий поцілунок дарує вічність… або смерть.

І саме в цю ніч, коли вона остаточно прийняла темряву, в лісі за замком хтось відкрив очі.

Серце в нього билося повільно, але вперто.

Він ішов крізь туман, не пам’ятаючи, чому живий.

Не пам’ятаючи майже нічого…

Лише її ім’я.