Пролог

Ніч не питає дозволу, щоб увійти…

Місяць стояв над замком, ніби давня обітниця, що досі не виконана. Його світло лягало на вежі, як сліди поцілунків на шкірі — бліде, холодне, смертельно красиве.

Тиша панувала в Етергримі, старому маєтку, в якому з кожної стіни дихала пам’ять. Там, де колись лунали бали й сміх, тепер жили тільки тіні.

І серед них — вона.

Висока постать у чорному, з очима, які світилися рубіновим полум’ям, стояла перед дзеркалом. Лілея де Вальмора. Колишня графиня, колишня наречена, колишня… людина.

— Сьогодні ніч Кривавого Місяця, — прошепотіла вона, торкаючись підвіски з червоним каменем, що пульсував, як серце. — В ту ж ніч ти мене зрадив… Раяне.

Вітер розчинив вікно. З кімнати зникла теплота, яку вона колись відчувала. Її руки були холодні, як її доля. Але в очах… блищала іскра.

"Я кохала тебе. Я кохаю досі.

Але якщо ти повернешся — я знову зламаю тебе."

У небі щось прокинулось. Кривава зоря затьмарила місяць. І в цей самий момент десь у лісі… він відкрив очі.

Раян.Історія починається не з життя. Вона починається… з прокляття

…а потім вона сказала: «Я кохаю тебе. Але цього недостатньо». І світ зупинився.

Темрява не мала кольору. Вона мала смак.

Смак землі, крові, попелу.

Раян розплющив очі. Його легені вразило повітря, якого не було століття. Він лежав серед сирого каміння, глибоко під землею. Тіло не слухалось. Пам’ять була розірвана, ніби хтось навмисно вирвав із неї найголовніше.

Він не пам’ятав, хто він. Лише ім’я.

Раян. І… її.

Червоні очі. Плач у темряві. Дотик, що змусив його жити. Поцілунок, після якого він мав померти…

— Лілея, — прошепотів він. Її ім’я забилось у скронях, мов закляття. — Де ти?..

У цей момент з його шиї зірвався уламок металу — уламок срібного хрестика. Він тріснув… і зник. Так, ніби він більше не був тим, ким колись був.

Тіло почало світитися слабким червоним відтінком — слід крові, що залишилася в ньому від її поцілунку. Лілеїної крові. Її дару… чи її прокляття?

І тоді він згадав.

Він помер — заради неї.

А тепер живе — знову через неї.

— Вона проклята… але я теж, — буркнув він. — І якщо доля знову звела нас… хтось із нас не виживе вдруге.

Десь високо, у нічному небі, місяць знову обернувся червоним.

А в глибині серця Лілеї щось завмерло.

"Він повернувся…"