РОЗДІЛ 1. ПЕРШИЙ ВІДБИТОК НОЧІ?

- Кетрін, швидше, ти запізнишся! – голос мами луною прокотився коридором, зупинившись на дверях її кімнати. 

Дівчина зітхнула, відкинула підручник убік і, не кваплячись, підвелась із ліжка. Волосся, розсипане по плечах, виглядало так, ніби вона всю ніч сперечалася зі сном. 

- Та йду вже, – буркнула вона, хоч насправді навіть не зрушила з місця. 

Її мама, Алона, завжди була надто активною вранці. На відміну від Кетрін. Дівчина ненавиділа ці буденні шкільні ранки: однакові розмови, однакові люди, однакові уроки. Усе занадто передбачуване. Вона була реалісткою й бачила цей світ без прикрас, але іноді хотілося бодай трішки драми. 

На кухні вже пахло кавою й підсмаженими тостами. Тато, Тревор, перегортав газету, а мама встигала одночасно помішувати яєчню й нагадувати Кетрін, щоб та «не забула про контрольну». 

- Ти б хоч вигляд зробила, що слухаєш, – з усмішкою кинула Алона. 

- Я слухаю, – скептично підняла брови Кетрін, ковтаючи тост. – Просто не обіцяю, що це якось змінить моє життя. 

Кетрін поснідала та пішла збиратися до школи. Виходячи з будинку крикнула - Ма, я пішла, до зустрічі

Шкільне подвір’я гуло голосами. Кетрін ішла вулицею, сунувши руки в кишені й відчуваючи, як холодний вітер тягне її чорняве хвилясте волосся назад. 

- Кетрін! – почувся дзвінкий голос. Це була Мері, ліпша подруга, та непевне єдина, її повна протилежність. Усміхнена, енергійна, з іскрою в очах. Мері завжди вірила, що світ добрий і справедливий, а темрява існує тільки у фільмах. 

- Ти виглядаєш так, ніби знову не спала півночі, – пожартувала вона, підстрибуючи поруч. 

–Спала, але мій організм вважає, що мало – сухо відповіла Кетрін, але куточки її губ ледь пом’якшилися.

 Вони сіли на лавку перед школою, поки дзвінок ще не кликав усіх у класи. Мері одразу розпочала:

 - Чула?  Завтра в замку буде маскарад! Кажуть, це буде найбільша вечірка року. Ти йдеш?

 Кетрін закотила очі. 

– Маскарад у старому Рейвенсхоллі? Та що там робити? Дивитися, як наші однокласники прикидаються дорослими й п’ють лимонад замість шампанського? Я краще посиджу вдома і почитаю щось цікаве, ніж витрачати свій час на казна що. 

Мері пирхнула. 

– Ну, принаймні можна буде відірватися й забути про контрольні. І, між іншим, це ж замок! Кажуть, він має якусь темну історію. Ідеальне місце для пригод! 

Кетрін скептично зиркнула на подругу.  

-- Авантюристка. Віриш у ці дурниці. Добре, я подумаю.

 Мері переможно всміхнулася, ніби вже знала відповідь. 

Дзвінок урвав їхню розмову. Коридори школи швидко наповнилися сміхом і шумом, день потягнувся у звичному ритмі. Контрольні, записи, байдужі обличчя. Кетрін не дивувалася: все повторювалось, ніби вона вже бачила цей день десятки разів. Та коли вона випадково глянула у вікно, погляд зупинився на силуеті замку. Сірі вежі здіймалися над містом, мов тінь минулого, яке відмовлялося зникнути. Замок Рейвенсхолл завжди здавався їй чужим, занадто старим і занадто живим для простої купи каміння. 

– Бачиш? – Мері підморгнула, помітивши цей погляд. – Ти вже подумки там. 

– Я просто дивлюся, – відмахнулася Кетрін. – Мені цікаво, чому він досі не розвалився. 

Мері дивилася на неї самовдоволено, вона знала, що Кетрін ця ідея не байдужа, якби вона це не заперечувала. 

 Вечір настав непомітно. Кетрін поверталася додому знайомими вулицями: старі будинки, лампи, що тьмяно мерехтіли у вечірньому повітрі. Вона знову кинула погляд на обриси замку. У темряві він здавався іще величнішим. Наче стежив. 

Вдома на неї чекала звичайна рутина: запах вечері з кухні, тихе бурмотіння телевізора з вітальні. Мама щось питала про школу, тато традиційно ховався за новинами. Звичайний день у звичайній сім’ї. Тільки десь на самому дні серця жевріла думка: а що, як Мері має рацію? Маскарад у замку. Легенди, про які всі шепочуться. Та ні, дурниці. Кетрін зітхнула й піднялася до своєї кімнати. Вона ще не знала, що вже зробила вибір.