3. Квітка

Буря почалася тихо – спершу як шелест, схожий на шепіт сотень голосів у тумані. Потім звук переріс у гул, і вже за хвилину сніг полетів з такою силою, що світ довкола перетворився на біле безумство.

Касій інстинктивно вхопив Авеліру за руку й потягнув углиб ущелини. Вітер різав обличчя, лід сипався зверху, а в повітрі кружляли дрібні іскри – не просто сніг, а шматки крижаного пилу, що світилися у вихорі, як очі.

— Це не звичайна буря, — прошепотіла Авеліра, задихаючись. — Я відчуваю щось… живе.

І справді – серед свисту й ревіння вітру долинуло дивне гарчання. Низьке, металеве, немов крізь лід проходив чужий подих. Із туману виступили тіні – нечіткі, але виразно схожі на істот, що пересувалися, ковзаючи по поверхні.

Касій кинувся вперед, меч уже був у руці.

— Не рухайся! Вони відчувають тепло!

— Що? — Авеліра не зрозуміла одразу, але побачила, як найближча тінь різко обернулася в їхній бік. Сніг навколо неї спалахнув легким світлом, і тоді вона побачила – всередині бурі, серед вихору, ковзали істоти, схожі на примарних вовків із тілом із снігу й криги. В їхніх грудях пульсували клубки блакитного вогню.

— Буревоси. Вони… відчувають тепло, — повторив Касій, хрипко. — І чим більше ми рухаємось, тим ближче вони.

Його рука схопила її за плечі.

— Тихо. Не дихай занадто глибоко.

Він скинув із себе тепері плащ і накрив її повністю, ховаючи від поглядів створінь. А тоді різко притягнув до себе. Її спина торкнулася його грудей – сильних, теплих, але водночас напружених.

Авеліра завмерла, відчуваючи, як його подих торкається її скроні. Його серце билося рівно, але гучно, і в цій ритміці було щось заспокійливе, як у бурі – центр шторму.

Навколо них завив вітер, істоти рухалися ближче, але що дивно – зупинялися за кілька кроків. Наче не могли розпізнати, де кінець одного тіла і початок іншого. Їхні фігури ковзали по снігу, залишаючи за собою тонкі блискучі лінії.

— Тримайся ближче, — прошепотів Касій їй просто у вухо, так тихо, що його подих лоскотав шкіру. — Вони розійдуться, якщо не відчують окремого тепла.

Авеліра не відповіла, лише кивнула, бо боялася навіть вдихнути голосніше. Її пальці мимоволі торкнулися його руки – тієї, що обіймала її за талію, прикриваючи знизу мечем. І цей дотик викликав у ній хвилю тепла, якого не міг дати жоден вогонь.

Касій нахилив голову, і кілька її пасм волосся торкнулися його щоки.

— Ти тремтиш, — шепнув він.

— Це не від холоду, — відповіла вона майже беззвучно.

На мить буря стихла, мов затамувавши подих. І коли вони зустрілися поглядами, світ зник – не було снігу, не було ревіння, лише ближчість, у якій не залишилося місця страху.

Раптом одна з тіней рвонула ближче, і Касій, не роздумуючи, розвернувся, прикриваючи її спиною, меч у його руці спалахнув. Світло від леза на мить розігнало туман, і примара розчинилася у повітрі. Решта, немов втративши орієнтир, теж відступили, танучи в сніговому вихорі.

Буря вщухла так само раптово, як і почалася. Тиша впала, залишивши після себе лише звук їхнього спільного дихання.

Касій повільно відступив на півкроку, так мов він не тримав її за талію, і нічого романтичного між ними щойно не сталося.

— Ти в порядку?

— Ти питаєш мене, коли сам щойно став щитом? — її голос звучав м’якше, ніж вона хотіла. — Ні, Касію. Ти не маєш права бути настільки… теплим.

Він посміхнувся, коротко, але по-справжньому.

— У цій крижаній пустці хтось мусить бути теплим, — тихо відповів він. — Інакше нас обох з’їсть холод.

Авеліра хотіла щось відповісти, але замість цього просто глянула на нього – в очі, в яких був справжній шматочок неба… фіолетового, і подумала, що, можливо, найстрашніше у цій пустці не істоти бурі, а те, що вона починає боятися не холоду, а того, як сильно тягне до нього. До його тепла.

— Там… — Авеліра кілька разів кліпнула, ніби в очах все ще стояла пелена бурі. — Там щось світиться.