2.4

— Що ти робиш?! — панічний крик Авеліри розлетівся туманом, коли під ногами крига почала тріщати з ще більшою силою.

Касій тримав меч обома руками, вбиваючи лезо ще глибше в лід. З розколин вибивалося примарне світло, тонкими нитками розбігалося в різні боки й стікало прямо у провалля. Воно билося в такт ударам знизу, наче сама крига мала серце.

— Відповідати йому небезпечно, — крикнув він, перекриваючи гул. — Треба розірвати цю пастку!

Авеліра відчувала, як земля під ногами тремтить. Вона відступила на крок, але тріщини вже повзли до її п’ят. У грудях тиснуло так, наче лід стискав легені. Шепіт із глибини став голосніший, виразніший:

— Ходи до мене… Авеліро… дитя моє…

Вона притисла руку до оберега на шиї, серце шалено калатало. Цей голос був занадто справжнім, занадто схожим на той, що вона чула у снах. І на мить здалося, що якщо вона зробить ще один крок – то вирветься з-під влади страху.

Але Касій в ту ж секунду різко рвонув її за руку, відриваючи від краю.

— Не слухай! Це марево!

І саме в цей момент земля під ними пішла вниз.

Крижана поверхня розкололася, і вся біла рівнина ніби вибухнула тріщинами. Авеліра закричала, відчуваючи, як тіло виривається в безодню. Але Касій встиг обхопити її, притиснути до себе.

Вітер зірвався знизу, вони падали крізь крижаний морок, а уламки льоду летіли разом із ними, немов сотні кинджалів. Авеліра вчепилася у його плечі, очі затулилися сльозами від морозного вітру.

— Тримайся за мене! — його голос був глухим, але впевненим. Він закрив її своїм тілом, підставивши спину під летючі брили, і кожен удар льоду по його плащу відлунював тупим болем у його ребрах.

Падіння здавалося нескінченним. Час розтягнувся, мов крижаний потік, і кожен подих був боротьбою за життя. Але раптово – тиша. Ніякого удару об землю, ніякого болю. Вони просто… опинилися на дні.

Авеліра розплющила очі. Навколо було порожньо. Не каміння, не уламки, не сніг – лише рівна крижана поверхня, тиха й нерухома. І провалля, яке мало їх розчавити, зникло.

Вона відсторонилася від Касія, важко дихаючи.

— Як… як ми вижили?

Він допоміг їй піднятися й повільно змахнув мечем убік, ніби відганяючи тіні. Його очі були темні, але голос спокійний.

— Бо падіння було ілюзією. Так само як і провалля.

— Ілюзією?.. — Авеліра озирнулася. Лід під ними був гладенький, цілий. Ніби нічого й не сталося. — Але я… я ж відчувала вітер! Я чула його голос! Це було реально!

Касій похитав головою.

— Це була крижана буря. Вона вплітає марення в мозок мандрівників, змушуючи бачити те, що вони бояться найбільше. У пустці це звичайна пастка. Хтось чує крик близької людини, хтось бачить скарби чи шлях додому… Ти бачила його. — Його погляд пронизав її. — Фенрір.

Авеліра опустила очі.

— То… він справді кликав мене?

— Ні, — відрізав Касій. — Це буря скористалася твоїм страхом.

Але в його очах було щось інше, те, що він не наважився вимовити вголос. Він теж чув цей шепіт. І він знав: буря може підживлюватися від справжнього голосу.

Авеліра, ще тремтячи від пережитого, глянула на нього.

— А якщо наступного разу ми не зможемо відрізнити ілюзію від реальності?

Касій поставив меч у піхви й тихо промовив:

— Тоді ми маємо довіряти одне одному більше, ніж самим собі.

Він підняв голову, вдивляючись у далечінь, де знову починав здійматися туман.

— Бо це лише початок. Там насувається нова буря.

Авеліра притиснула до себе кожух, намагаючись вгамувати тремтіння. Але всередині залишався єдиний холодний висновок: провалля могло бути ілюзією. Та сам голос – був справжнім.

Вона відчувала, як кожен подих перетворюється на клубок пари. Холод пробирався крізь шкіру, хоч кожух і тримав частину тепла. Але справжній мороз ішов не від вітру – він сидів у її грудях після почутого голосу.

Касій нахилився до неї ближче, прикривши долонею обличчя від сніжинок, що вже летіли дрібними іскрами з туману.

— Якщо залишимося тут на відкритому просторі, буря нас розірве. — Його голос був глухим, але спокійним. — Треба знайти укриття й перечекати бурю.

Він узяв її за руку, і Авеліра мимоволі стисла його пальці. Вони були теплі – не просто теплі, а впевнені, сильні, наче через них він передавав їй свою рішучість.

За кілька хвилин вони знайшли невелике заглиблення в льодовій стіні. Там не було затишно, та все ж стіни давали захист від вітру. Касій зняв плащ і, не питаючи, накинув його поверх її кожуха.

— Ти ж змерзнеш, — прошепотіла Авеліра, але він лише знизав плечима.

— Я звик. А ти – ні. І не хочу, щоб ти перетворилася на крижинку ще до того, як ми знайдемо квітку.

Він сів поряд, так близько, що вона відчула його тепло. Її плечі торкнулися його руки, і від цього дотику по спині пробігли мурашки.

— Невже ти завжди такий… впертий? — вона намагалася зберегти легкість у голосі, щоб не зрадити власного хвилювання.

— Лише тоді, коли це має значення. — Його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на вустах, і Авеліра відчула, як щоки запалали.

Вона поспішила відвести очі.

— Ти дивишся так, ніби я… щось значу для тебе.

— А ти й справді щось значиш, — відповів він тихо, так щиро, що її серце підстрибнуло. — Навіть якщо ти сама цього не хочеш визнавати.

В його словах не було зухвалості, тільки спокійна впевненість. Авеліра на мить заплющила очі, відчуваючи, як тепло його плеча і тиша їхнього притулку поступово витісняють тінь провалля й холод голосу, що кликав її.

Їй здалося, що можна просто спертися на нього й на мить забути все. І вона дозволила собі легкий крок – схилила голову до його плеча.

Касій не рухався, лише тихо видихнув. Його рука торкнулася її пальців, спочатку обережно, ніби запитуючи дозвіл, а тоді міцніше, вкриваючи їх своїм теплом.

Авеліра всміхнулася краєм вуст.

— Знаєш, якщо ти й далі так триматимеш мене поруч, я почну думати, що ти мені подобаєшся.