2.3

Хуртовина стихла так само раптово, як і почалася, наче сама пустка дозволила їм зробити перші кроки, чи сам Бог. Повітря стало кришталево чистим, холод обпікав легені, і кожен подих віддавався в грудях. Біла рівнина тяглася до горизонту, а сніг під ногами хрустів, немов вони йшли по крихкому склу.

Льодова пустка цього разу була прихильна до гостей.

Касій ішов попереду, тримаючи руку на руків’ї меча, Авеліра ж йшла за ним, притискаючи до себе кожух. Їй було вельми незручно одягати чоловічі штани, сорочку та кожуха, не говорячи вже про чоботи. Але речі які їй дав принц королівства, було значно теплішим і ціліші від її власних речей. Рятувало й те, що принц вміло користувався магією, і речі які були більші за її на два розміри точно, тепер сиділи як на неї шиті. Вона намагалася не відставати, хоча кожен крок з’їдав сили. Лише сто метрів – і вже здавалося, що їхні тіні стають коротшими, а світ навколо густішає.

В Льодову пустку просто так не ходять, навіть відчайдушні сміливці не ризикують ходити просто так в цих краях. І варто Авелірі подумати, що навколо все здається надто спокійним, як саме тоді тиша зруйнувалася.

З-під крижаних брил праворуч щось ворухнулося. Спершу здалося, що то просто вітер зрушив сніг, але вже за мить із білої пастки вирвалися постаті.

Вони скидалися на вовків, та надто великі, щоб бути звичайними звірами. Кожен – заввишки з людину, з тілами, оповитими не шерстю, а крижаними пластинами, що блищали, мов полірований лід. Їхні пащі світилися сизим туманом, і кожен подих був морозним клубком пари. Очі – дві чорні діри без дна.

— Холоствори, — прошепотів Касій, і меч вже опинився в його руці.

Істот було щонайменше п’ятеро. Вони ковзали по кризі безшумно, рухалися ривками, мов тіні, і їхнє виття здійняло морозний вітер, що вдарив Авеліру в груди. Вона задихнулася, відступаючи.

Касій став перед нею, розкинувши плечі, наче сама його постать могла загородити її від жаху, що насувався. Його голос був низький, тверезий, навіть спокійний:

— Тримайся позаду мене.

— А ти?

— Пропонуєш, мені стати за тобою? — легка іронічна посмішка. — Це було б занадто Дуже занадто.

Перший холоствор кинувся вперед. Його лапи різко врізалися в лід, з пащі вирвалося шипіння, схоже на розкол крижини. Касій змахнув мечем, і лезо спалахнуло відблиском – удар зчепився з крижаною бронею істоти, відкинувши її вбік.

— Вони не зупиняться! — крикнула Авеліра.

— І я теж, — відповів Касій, відступаючи півкроку назад, щоб ще більше загородити її собою.

Холоствори оточували їх, рухаючись у напівколі, і кожен подих створінь стискав повітря в крижані вузли. Авеліра відчувала, як оберіг запульсував, реагуючи на присутність цих створінь.

Але Касій стояв міцно. І в ту мить, коли другий і третій холоствор одночасно кинулися на них, він зробив крок уперед, його меч спалахнув у повітрі, розкидаючи крижаний пил. Все довкола вкрило густим непроглядним туманом, Авеліра заплющила очі. Хвилина-друга і витя скінчилося. Всі звуки скінчилися, довкола запала німа тиша.

— Це все? — вона розплющила одне око, оглядаючись, Касій стояв перед нею.

— Ти хотіла довше?

— Це ж були холоствори!

— А я принц, пам'ятаєш? Гадаєш, я йшов до льодової пустки чай пити? Йдемо.

Все довкола поволі поверталося до звичного вигляду пустки: туман розвіявся, лишивши після себе лише крижаний пил і сліди від лап холостворів, що вже зникли у небутті. Авеліра відчувала, як серце ще б’ється у скронях, але кроки Касія були впевнені, мов нічого й не сталося.

Вони рушили далі. Сніг під ногами скрипів, і цей звук здавався надто голосним у мертвій тиші. Холод бив у груди з кожним подихом.

Пройшло хвилин десять – і дорога перед ними раптом урвалася. Біла рівнина розійшлася вбік, відкривши провалля. Чорна тріщина у льоду тягнулася вдалину, немов розріз, що розколов саму землю.

Касій зупинився, вдивляючись униз.

— Гарненько.

Авеліра підійшла ближче й одразу відсахнулася: провалля було бездонним. Вітер здіймався з глибини, несучи у собі дивний запах – не холоду, не смерті, а… диму?

— Що це? — прошепотіла вона.

— Це не мало бути тут, — відказав він, нахмурившись. — На мапах, які мені давали, тут – рівна крига.

І саме в цю мить із глибини пролунав звук. Не виття. Не шипіння. Це був удар, наче щось важке врізалося у стіни провалля. Потім – другий. Третій. І з кожним разом земля під ногами тремтіла сильніше.

Авеліра відступила ще на крок.

— Там щось є…

Касій зиркнув на неї, очі його блиснули холодним вогнем.

— І ми дізнаємось що. Але – не зараз. Якщо Арелія справді цвіте, час у мене обмежений.

Він уже збирався рушити далі вздовж краю провалля, та знизу знову пролунав глухий гул. Цього разу він був схожий на серцебиття – повільне, потужне, і з кожним ударом у льоді спалахували тонкі прожилки світла, що піднімалися вгору, немов кров у жилах.