2.2

В його голосі не було пафосу, лише відчай і гірка усвідомленість. Слова важили як крижини, що можуть розламати човен, на якому вони пливли по хвилях долі включаючи Фенріра.

Авеліра буквально втиснула чоботи в сніг, відчуваючи, як холод проникає в кістки, але тепер цей холод був уже не зовнішнім – він ішов із середини, від думки, що їхня зустріч могла перекреслити щось важливе. Її пальці мимоволі торкнулися оберега, і щось там – в теплому пульсі під шкірою – здавалося, згукувалося з його словами.

— Ти ризикнув, щоб врятувати мене, — сказала вона тихо. — І тепер ти боїшся, що за це заплатиш.

Касій ковтнув повітря, ніби намагаючись зловити в ньому відповідь, яку можна було б кинути в її бік як опору. Але замість того промовив інше, що рвалось із середини: страх, гордість, і, можливо, тонка нитка щирої тривоги, що тісно спліталась з його рішучістю.

— Я не шкодую, — вимовив він, і в голосі прозвучала твердість, що могла б бути наказом. — Але я розумію ставки. І розумію, що тепер у нас нема вибору, окрім як зробити так, щоб наше порушення щось виправдало. Якщо Фенрір покликав нас разом – значить, йому потрібен не просто хтось, кого можна взяти чи віддати. Значить, у цій грі є якась мета. Я збираюся дізнатися, яка саме. І якщо треба – виконати те, що від мене чекають, але не на його умовах. Я прийшов сюди лише з однією метою – отримати кляте підтвердження, що я можу сісти на трон й одягнути корону. Моє королівство в хаосі… я маю все виправити якнайшвидше.

Авеліра слухала й ловила себе на думці: чи правда в його словах була мужність, чи лише відчай, що вправно заховався під маскою плану? Вона знала: ритуал смерті – це не просто перевірка сили чи витривалості. Це суд Фенріра, закон, вплетений у кригу й кров, що вирішує, чи гідна людина сидіти на троні. Касій цей закон уже порушив, витягнувши її ледь не з того світу, де мали лишатися лише кістки та тіні. І тепер питання було лише в одному: чи зможе він пройти випробування й повернутися живим? Чи все вже вирішено?

— Почнемо з малого, — його голос розрізав тишу, глибокий і владний, як належало голосу спадкоємця. — Дамо тілу силу, а розуму – ясність. Ми маємо відновитися. А тоді я знову піду в пустку. Закінчу те, заради чого прийшов сюди. — Його очі ковзнули по ній холодним лезом. — Ти йдеш зі мною, доки я не зрозумію, чому саме ти потрібна Фенріру. У кращому випадку станеш першою, хто побачить короля після випробування. І тоді я обіцяю: жодна жриця й пальцем тебе не торкнеться. — Він замовк, але на губах з’явилася крива, майже жорстока усмішка. — Другий варіант – можеш спробувати вижити сама. — Він кивнув на засніжений обрій, де вітер рвав білі хвилі й шипів, наче сотні примар. — Але скажу відверто: тут навіть вовки не витримують довго.

Авеліра різко стиснула кожух.

— Тобто вибір ніби є, але насправді його немає.

— Саме так, — відповів він без жодної тіні жалю. — Фактично його немає.

Вона скосила на нього очі, й у кутиках її вуст промайнув примарний вогник іронії.

— Коли я назвала тебе принцом, я не думала, що ти справді той самий принц Касій.

Він підняв брову, ніби не знав, як сприймати її слова.

— Це був комплімент?

— Мабуть, так, — відповіла вона після паузи, і в її голосі з’явився відтінок втомленого сарказму.

Їхні погляди зустрілися. Кілька секунд вони мовчали, але в тій мовчанці було більше гостроти, ніж у будь-яких словах. І саме тоді Касій відвів очі убік, вдивляючись у білу далечінь.

— Насправді, — почав він уже спокійніше, — причина мого перебування тут значно конкретніша. І вона має назву.

Він зітхнув і сперся ліктями на коліна. Його голос був низький, серйозний:

— Я шукаю Синьооку Арелію.

Авеліра нахилила голову.

— Квітку?

— Не просто квітку, — він підняв на неї очі, і в них загорівся той вогонь, який зазвичай з’являвся, коли він говорив про щось справді важливе. — Вона росте тільки в льодових пустках, там, де сама земля пронизана подихом Фенріра. Її коріння спить роками, наче крижаний камінь. Але раз на десятиліття вона прокидається й цвіте. Лише три дні.

— Три дні? — перепитала Авеліра.

— Так. Перші два дні – квітка слабка, її пелюстки ще тримають паморозь, і якщо її зірвати, вона розсиплеться на порох у руках. Але на третій день вона стає зрілою. Її синє око відкривається – крапля живого світла всередині крижаного серця. І саме тоді вона здатна тримати в собі силу.

— Яку силу? — Авеліра відчула, як у грудях щось здригнулося від його слів.

— Вона зупиняє голоси мертвих. — Його слова були тверді, як лід. — Коли вони кличуть, коли виття Фенріра прорізає сни й душу, Арелія здатна заглушити їх. Вона дає воїнові шанс пройти Ритуал і не зійти з розуму.

Авеліра вдихнула різкіше.

— І без неї ти не зможеш завершити випробування.

— Без неї, я його розпочати не зможу, — він кивнув. — А ще, вона – мій доказ. Якщо я не зірву її – моє випробування вважається проваленим. Голоси мертвих це не жарти.

Він замовк і провів долонею по волоссю, немов відганяв зайві думки.

Авеліра дивилася на нього й намагалася зрозуміти: чи говорить він лише про своє життя, чи й про її також. Бо Фенрір уже зачепив її, вплів у свою гру. Чи зможе Касій отримати квітку, не заплативши ціною і її долю?

— І ти підеш за нею завтра? — тихо запитала вона.

— Сьогодні. Третій день цвітіння вже почався, і якщо ми запізнимося – чекати наступної нагоди доведеться ще десять років. А я не маю десяти років. У мене є лише тепер.