2.1

Авеліра сиділа, загорнувшись у теплий кожух, і лише тепер усвідомила, що ця річ точно не могла належати їй. Вона пригладила рукав – м’яка, тепла овеча шерсть, облямована важкою вишивкою по краях. Занадто добротна річ, щоб вважати її випадковим трофеєм мандрівника.

— Де ти це взяв? — вирвалося в неї. Безглузде, дурне питання, але краще вже так, ніж ще раз згадувати сон, що досі пульсував у венах холодом.

Касій повернувся на своє місце – сидів навпроти, обпершися спиною об камінь, і якийсь час уважно спостерігав за нею. Потім розтягнув уста в кривій посмішці, яка чомусь більше дратувала, ніж заспокоювала.

— Ташка і трохи просторової магії, — відповів він таким тоном, ніби йшлося про найочевиднішу річ у світі.

— Хто? — Авеліра зиркнула на нього з-під брів.

Він закотив очі, театрально.

— Сумка. — Наголосив слово, ніби пояснював дитині. — Усередині неї сплетена просторова магія. Кладеш, що завгодно, і скільки завгодно.

Авеліра підозріло прищулилася.

— Чому відразу не дав мені кожуха із цієї чудо-ташки? Було б корисно.

— З тієї ж причини, чому ти зараз уникаєш розмови про свій сон, — сухо відказав він, схрестивши руки на грудях.

Вона підняла підборіддя, хоча щоки зрадницьки загорілися.

— Це зовсім не одне і те ж.

— Авеліро, — Касій пересів ближче, проте зберіг ту саму відстань, яка лишалася між ними ще від початку подорожі. — Я не граю в ігри. Награвся достатньо. Давай на чистоту. — Він нахилив голову, погляд став важким, наче клинок, що спускався до неї. — Тебе жриці кинули в пустку, як підношення богу. Але бог не квапився забирати твою душу. І ось цікаво – варто було мені увійти туди, як я натрапляю на тебе. У пустці ми блукали близько п'яти годин, щоб вийти з неї, а я знайшов тебе менше ніж за пів години. Це було не випадково. Фенрір навмисне звів наші дороги.

Авеліра замовкла. Слова Касія падали, як важкі камені, і кожен влучав надто близько до істини.

— Питання лише одне, — продовжив він. — Навіщо?

Вона стиснула пальці на оберезі, сховавши його під кожухом. Серце билося болісно.

— Тобі варто спати спокійніше, принце, — пробурмотіла вона, намагаючись звести усе до жарту. — І не вигадувати собі містику там, де її немає.

— Неправда, — відказав він різко. — Я бачив, як ти здригалася, як кричала у сні. Це не була проста примара втоми. Бог приходив до тебе.

Авеліра стиснула губи, відвела погляд убік. Його очі були занадто пильні, занадто пронизливі.

— Скажи мені, — Касій нахилився трохи ближче. — Що він хотів?

Тиша протяглася, гнітюча, тягуча, мов сам туман із її кошмару. Вона відчувала, що кожна секунда мовчання лише підживлює його впевненість. І все ж не могла змусити себе видати правду. Бо якщо скаже – він зрозуміє, ким вона є насправді.

— Ти не зрозумієш, — прошепотіла вона.

— Спробуй.

Його голос був не наказом, але в ньому було щось таке, що змушувало серце зупинятися. Він не підвищував тон, але в його очах горіло стільки впертості, що сперечатися ставало безглуздо. Авеліра глибоко вдихнула. Її пальці й далі судомно стискали оберіг. Перед очима вставали ті самі вовчі зіниці, які прорізали туман. Її шкіра пам’ятала той холодний дотик, що майже торкнувся щоки.

— Він… — слова давалися важко, наче доводилося тягнути їх із глибини криги. — Він кликав мене. Казав, що я не маю місця серед живих. Що належу йому.

Касій прикипів поглядом до неї.

— І ти повірила?

— Я відмовилася. — Авеліра підняла очі, в яких палала непокірність. — Я сказала йому, що моє місце серед живих.

Принц якусь мить мовчав. Потім його губи скривилися в іронічній посмішці.

— І що ж відповів бог?

— Що все одно забере мене. Рано чи пізно.

Касій зітхнув, потер обличчя долонями. Його голос став глухим, низьким:

— Фенрір ніколи не бреше. Якщо він відмітив тебе – то не відступить.

— Дякую за “підтримку”, — з гіркою усмішкою відказала Авеліра.

— Це не підтримка. Це правда. — Він глянув на неї знову, і в його очах тепер не було насмішки, лише серйозність. — Але є ще одне “чому”. Чому він зіштовхнув нас. Не просто так.

Авеліра завмерла.

— Може, він хоче, щоб ти був свідком, як він поглине мою душу, — видихнула вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Ні, — заперечив Касій. — Він не грається так примітивно. Якщо вже втрутився – значить, у цього є мета. І я маю знати, яка.

Його слова різали гостро, але глибше боліло те, що він справді міг виявитися правим.

Авеліра заплющила очі, схилившись до стіни. Сон досі тремтів у ній, мов відлуння далекого виття. Її душа знала: Фенрір не зупиниться. Але чи можна було визнати це вголос перед Касієм?

Принц більше не наполягав, не вимагав. Він просто сидів, і його присутність була схожа на важку тінь, яка давить, поки ти не зробиш вибір — мовчати чи говорити.

Авеліра нарешті розплющила очі.

— Добре. Я скажу тобі. Але попереджаю – ти пожалкуєш.

Касій ледь кивнув.

— Спробуй мене здивувати.

І вона почала розповідати. Про вовчі очі в тумані, про голос у її голові, про те, як магія відмовилася слухатися. Про те, як він перетворився на чоловіка з вовчими зіницями і простягнув руку, щоби торкнутися її. Про те, як вона закричала “Ні”.

Вона не згадала лиш одне – що на мить відчула, ніби її серце відповіло на поклик. Цього вона не могла сказати нікому.

Коли її голос стих, між ними зависла тиша.

Касій мовчав довго. Його погляд був тяжким, задумливим, і лише злегка стиснуті губи видавали внутрішню бурю.

Нарешті він заговорив:

— Значить, він не просто відмітив тебе. Він… говорить із тобою напряму. Це небезпечно.

— Ти думаєш, я не знаю? — прошепотіла Авеліра.

— Я думаю, — Касій підняв руку й торкнувся підборіддя, змусивши її глянути прямо в очі, — що відтепер кожен твій сон може стати пасткою. І що б він не задумав – він втягнув у це й мене.