2. Сни

Авеліра заплющила очі лише на мить – так їй здавалося. Але вже за секунду вона опинилася зовсім не там, де заснула.

Навколо не було ні скелі, ні багаття, ні навіть подиху вітру. Лише туман – густий, важкий, майже матеріальний. Він обліплював шкіру, тягнувся до обличчя, просочувався в легені, наче холодна вода. Здавалося, що кожен подих може стати останнім.

Вона зробила крок. Її ноги торкнулися поверхні, яка була водночас і твердою, і м’якою. Не земля, не лід – щось невизначене, як саме повітря в цьому місці. Авеліра відчувала, що йде, але водночас не наближається нікуди.

Туман тремтів. І з цього тремтіння виринуло виття – низьке, протяжне, таке давнє, що здавалося, воно йшло від самого серця світу.

Серце Авеліри забилося швидше.І тоді вона побачила їх.

Дві плями світла, спершу маленькі, як відблиск інею, але щоразу ближчі, яскравіші. Вони світилися, мов уламки криги, в яких застигло полум’я. Вовчі очі.

Її тіло скам’яніло. Вона спробувала підняти руки, викликати знак, як робила завжди, коли загрожувала небезпека. Але пальці відмовилися слухатися. Ні, вони рухалися – та магія не з’являлася. Світло, яке зазвичай відповідало на її заклик, цього разу було мертвим.

— Ні… — прошепотіла вона, але навіть її власний голос поглинув туман.

Очі не кліпали. Вони лише стежили. І кожна мить цього погляду розривала її зсередини, стираючи межу між страхом і безпорадністю.

“Це сон, — сказала вона собі. — Це має бути сон”.

Але чим довше вона дивилася у ті крижані зіниці, тим чіткіше відчувала – це не просто сон. Це чужа воля, яка затягнула її сюди. І вона – лише здобич, що опинилася у пастці.

Очі спалахнули різкіше, і туман навколо загустів, ніби сам простір затримав подих. Авеліра відчула, як повітря у грудях стає важким, як холод стискає її ребра. Вона хотіла закричати – але горло здавалося скутим льодом.

І тоді він заговорив.

Голос не лунав у вухах – він народжувався просто в її черепі, лункий, глибокий, мов тріск розколотих крижаних гір:

— Ти прийшла.

Вона здригнулася.

— Це… сон. Я не приходила сюди з власної волі!

Відповідь була миттєвою.

— У снах немає брехні. Тут ти – така, якою є. Ти належиш мені.

— Неправда, — її голос тремтів, але вона зібрала залишки волі, змусила себе зробити крок уперед. — Моє місце серед живих.

Очі блиснули, і вона відчула, як щось невидиме торкнулося її шкіри, холодне й гостре, наче кіготь.

— Живі вигнали тебе. Мертві чекали на тебе. А я… зберіг тебе. Хіба це не доказ, що твій шлях – зі мною?

Її серце билося так гучно, що, здавалося, ось-ось вирветься. Вона знову намагалася викликати магію, та пальці залишалися порожніми. Ні іскри, ні світла. Нічого.

— Я… не твоя здобич, — видихнула Авеліра, стискаючи кулаки. — Ти не забереш мене.

У тумані пролунав звук, схожий на сміх – глухий, тваринний, із глибини. І тоді туман розступився.

Вона побачила його.

Спершу лише силует: величезний вовк, шерсть якого сяяла крижаним сріблом, а з пащі виривався морозний туман. Його лапи ступали безшумно, але кожен рух відлунював у самому повітрі, як удар грому. Очі – ті самі, що палали в темряві – наближалися все ближче.

Авеліра відступила, відчуваючи, як земля під ногами стає все менш реальною.

— Прийди в мої володіння, дитя. Там твоє справжнє місце. Тут ти лиш тінь.

Вовк ступав повільно, кожен його крок луною віддавався у грудях Авеліри. Туман розступався перед ним, наче сам світ схилявся під вагою його присутності. Він був величезний, вищий за будь-якого звіра, якого вона бачила. Шерсть відливала блідо-блакитним сяйвом, і здавалося, ніби це не хутро, а сплетені нитки самого холоду.

Коли він наблизився, мороз огорнув її тіло зсередини. У легенях зойкнув біль, пальці задрижали. Авеліра зробила крок назад, але земля під ногами розтанула у тумані. Їй здавалося, що вона зависла між двома світами – тим, де ще можна дихати, і тим, де дихання вже не потрібно.

— Ти боїшся. — Голос вовка звучав, як хруст криги під натиском. — Але заперечуєш. Це марно.

— Ні, — вона видихнула різко. — Я не боюся. І не підкорюся.

Очі звіра зблиснули. І тоді він зупинився просто перед нею.

На мить Авеліра була впевнена, що він розірве її пащею, розітне кігтями, як шматок тканини. Але замість цього вовк нахилив голову. Туман закрутився навколо нього, наче живий, сплітаючись у вир, і постать почала змінюватися.

Шерсть розчинилася в холодному сяйві, лапи витяглися, ставши руками, кігті – довгими пальцями, а хребет випрямився. Крига тріснула під його кроком – і перед Авелірою вже стояв не звір.

Чоловік.

Високий, широкоплечий, з довгим сріблясто-чорним волоссям, що спадало на плечі. Його тіло світилося легким відблиском інею, наче він був вирізьблений з льоду, але кров у ньому текла справжня. Лише очі залишилися вовчими – зіниці розсічені, як у хижака, і в них палав той самий холодний вогонь.

Його губи ледь ворухнулися, і голос зазвучав тепер людським тембром, проте від нього мороз ішов по шкірі:

— Ти все ще заперечуєш?

Авеліра заклякла. Її тіло тремтіло від холоду й напруги, але вона примусила себе підняти голову.

— Так. — Її голос був тихим, та твердим. — Моє місце не з тобою. Я не твоя річ.

Його усмішка була повільною, як тріщина в кризі.

— Ти ще не розумієш. Але зрозумієш. З часом. Усі шляхи ведуть у мої володіння. Усі – навіть ті, що тікають.

Він підняв руку, і вона відчула, як повітря довкола стало важким, холод лягав на плечі, мов невидимий плащ. Її оберіг на шиї відгукнувся жаром – ритмічним, пульсівним, наче друге серце.

Авеліра скривилася від болю, схопилася за груди. Але очей не відвела.

— Я не піду за тобою.

Фенрір зробив крок ближче, так, що вона відчула морозний подих на своїй шкірі. І його очі – вовчі, нелюдські, вічні – спалахнули так близько, що туман навколо зник.