1.4

Ніч опустилася на пустку, наче важка завіса, розшита інеєм і тінями. Туман стелився низько, ховав обрієві лінії, затирав саму відстань. Тут, серед безкраїх льодових просторів, навіть тиша дихала інакше. Вона не була порожнечею – скоріше чеканням, як подих хижака перед стрибком. І в цій тиші чулося щось... чуже. Наче під товщею льоду хтось рухався, обережно, але не приховуючи, що його мета – наблизитися.

Касій сидів біля скелі, що здіймалася, як зламаний зуб велетня. Він спав напівсидячи, голова трохи схилилася вперед, рука – на руків’ї меча, пальці розслаблені, але готові стиснутися будь-якої миті. Лише найуважніший погляд міг би помітити, що це не повний сон, а насторожене чекання. Його дихання було рівним, глибоким – і саме це бентежило Авеліру.

Вона розташувалася трохи далі, на твердому снігу, вкрившись тонкою накидкою, яку ще вчора намагалися здерти з неї жриці Оріскару, називаючи нечистою. Тканина ледь тримала тепло, але Авеліра притискала її до тіла, наче у ній було щось більше, ніж просто захист від холоду. Пальці ковзнули до оберега на шиї – випуклі рубці на шкірі. Він був теплим, і це тепло відчувалося майже… живим.

І тоді, коли навіть вітер здавався задрімав, із-за обрію вирвалося низьке, протяжне виття. Воно не нагадувало вовче – у ньому не було дикої лісової свободи. Це було щось глибше, старше, схоже на голос самої криги, яка колись говорила з богом.

Авеліра здригнулася. Її серце вдарило швидше, і вона, не думаючи, піднесла руки. Пальці почали виводити в повітрі знак – плавний, витончений, той, що вирізали в давніх льодових печерах ще задовго до народження нинішніх королів. Знак, який належав не людям і навіть не жерцям, а тим, хто вмів ходити поміж світами.

Сріблясте сяйво спалахнуло в темряві, обрис вогню в крижаній подобі – і розчинилося у тумані, наче увібране самою ніччю.

Авеліра різко озирнулася. Касій не рухався. Але вона знала – він не спав глибоко. Вона відчула, як кров калатає у скронях. І в цю мить їй на мить захотілося повірити, що Фенрір справді спостерігає за нею. Не як бог милосердя, а як хижак, що тимчасово відкинув зуби, бо здобич йому ще потрібна.

Вона стисла пальці в кулак, ховаючи рештки тепла світла, і притиснула кулак до грудей.

— Ти не побачиш, — прошепотіла вона, ледь торкнувшись поглядом постаті Касія. — Ніхто не побачить.

Вона сиділа непорушно, мовби й не робила нічого, лише втупилась у темряву, що дихала кригою. Але всередині ще довго відлунювало – тихе, ритмічне тремтіння, як друге серце. Оберіг на шиї знову нагрівався, і Авеліра знала: якби не знак, який вона встигла викреслити, це тепло вже перетворилося б на пекучий біль.

Оберіг реагував на небезпеку, як живе створіння, готове прокинутися. І якщо дозволити йому вирватися назовні – те, що ховалося за його силою, могло б стати очевидним. А цього вона не могла допустити. Не тепер. Не поруч зі знайомим незнайомцем.

Вона схилила голову, стискаючи кулак біля грудей, намагаючись заспокоїти подих. Ще трохи – і він би побачив більше, ніж слід. Ще мить – і він дізнався б, що вона не беззахисна чужинка, яку хотіли скинути з краю світу, а носій сили, про яку навіть жреці шепотіли з острахом.

— Тихіше, — прошепотіла вона самому знаку під шкірою. — Рано про тебе розповідати.

Полум’я в крижаному вогнищі пригасло, лягло рівнішими язиками. Усе стихло. І тільки вітер, здавалося, чув її розмову з невидимим.

Вона навіть не здогадувалася, що у ту саму мить Касій, із заплющеними очима, спостерігав крізь вузьку щілину повік. Він бачив рухи її рук, бачив дивний спалах, відчув, як магія торкнулася повітря між ними. І хоча він не знав значення цього знака, у нього з’явилася впевненість: його ритуал і ця дівчина тепер сплетені у щось спільне. Щось, що не розтопити навіть полум’ям.

Він не розплющив очей. Не хотів, щоб вона знала, що він бачив. Але його думка вже вп’ялася, мов лід у шкіру:

“Ця дівчина не випадково тут.”

І її таємниця може коштувати йому життя – або врятувати його від смерті.

Авеліра обережно вмостилася на холодному снігу, відчуваючи, як оберіг поволі стихає під її пальцями. Її губи скривила крихітна тінь усмішки – не переможної, а гіркої. Вона знала: кожного разу, коли він озиватиметься, їй доведеться грати роль слабкої, поки правда не стане безпекою і для нього.

А вітер у пустці знову піднявся, наче хтось далеко-далеко розсміявся – і цей сміх луною прокотився їхньою ніччю.