1.3

Вони зупинилися там, де скеля, схожа на зламаний зуб, прикривала від вітру. Сніг тут лежав рівно, і в повітрі було тихіше – лише крижані іскри під ногами хрустіли.

Касій мовчки розпалив вогонь. Іскри льодової магії ковзнули з його пальців, перетворюючи шмат замерзлої кори на жар. Полум’я було блідим, майже білим – у пустках навіть вогонь здавався холодним.

Авеліра сіла навпроти, тримаючи дистанцію. Вона не дивилася на нього – вивчала тінь від вогню, ніби шукала в ній відповідь.

— Ти думаєш, що якщо врятував мене, то я тепер піду за тобою? — її голос був тихим, але в ньому звучала лезова окрайка.

— Ні, — відповів він спокійно. — Думаю, що якщо ти виживеш цю ніч, то, можливо, захочеш дізнатися, чому я тебе не залишив там.

Вона насмішкувато підняла погляд.

— Бо я з оберегом?

— Бо цей оберіг не може опинитися в руках тих, хто кинув тебе. — Його слова були твердими, але без осуду.

Мовчанка. Лише потріскування крижаного вогню.

— І що ти за нього зробиш? — запитала вона нарешті.

— Заховаю. Навіть якщо для цього доведеться пройти за край світу.

— Гарні слова для чужинки, якій ти не віриш.

Він злегка стиснув щелепи.

— А ти віриш мені?

— Ні, — вона всміхнулася майже непомітно. — Але йти вночі по пустках одному – дурість.

— Хто тебе залишив тут?

— А для тебе є різниця?

Касій тільки закотив очі. Дівчина справді була із “родзинкою”. Гіркою родзинкою, яку хотілося виплюнути.

— Невже так складно відповісти на просте питання?

— Мене звати Авеліра… Авеліра Морркастел, — пихи вже не було, радше невеличка поступка. — Жриці Оріскару мене скинули, як підношення богу. Свято вважають, що я проклята. Нічого нового. Будні речі для тих, хто здається трішечки інакшим від решти.

Він не став відповідати. У її холодному прагматизмі було щось, що йому подобалося.

Він простягнув їй шмат сушеного м’яса. Вона не одразу взяла – спершу поглянула на нього, ніби оцінюючи, чи не отруєно. Потім повільно потягнулася й забрала, не торкнувшись його руки.

Касій знав: вона просто так не розкаже, подробиці свого життя, і чому жриці Оріскару відправили її на межу. Не сьогодні.

Але він також знав, що оберіг на її шиї не помилявся. І поки вона жива – його власний Ритуал ще може отримати зовсім інший сенс.

Вітер завив десь у глибині долини, і йому здалося, що то знову сміх Фенріра.