1.2

Лід під її тілом стогнав, як жива істота. Касій не рухався, але погляд його ковзнув до її шиї.

Не прикраса і не амулет. Кістяний оберіг – так його називали ті, хто таврував. Не мав нічого спільного з реальним оберегом. Мереживо чорних закручених магічних ліній, випалених у плоті так глибоко, що вони зажили, як рубець. Хтось колись сказав, що ці символи не малюють – їх “виривають” із тіла, лишаючи двері в місце, куди не має доступу навіть душа.

Колись, у дитинстві, він бачив подібне на портретах у королівському архіві – на шиї воїнів, яких Фенрір вибирав особисто. Не просто живих чи мертвих – своїх.

Вітри здіймалися все вище, луска снігу била по обличчю. Вона вже майже не рухалася, тільки дивилася на нього знизу, і в її погляді не було прохання про допомогу. Лише твердість. Нерозумність на думку Касія.

Він міг піти. Повинен був піти. Ритуал смерті не терпів відхилень. Кожен принц Вальдрії, який ступав на межу, мав пройти свій шлях сам. Будь-яке втручання – і випробування вважалося зірваним. І все ж…

— Де ти взяла це? — його голос загубився у вітрі, але вона чула.

— Воно саме знайшло мене. — Ледь помітна усмішка на її губах. — І це не те, що можна віддати, якщо твої жерці “ввічливо про це просять”.

У нього стислися пальці на руків’ї меча. Це була ознака вибраного, і якщо Фенрір поклав свій знак на чужу душу – таку душу не можна було кинути напризволяще. Але жреці вже вирішили інакше. І якщо він зараз забере її… він стане тим, хто кинув виклик не тільки обряду, а й самим хранителям Ритуалу.

Гуркіт. Хмара снігу закрила обрій. Хуртовина підкралася швидше, ніж він очікував. І в цю мить він зробив крок уперед. Один, другий – лід під ногами завив, але тримав. Він схопив її за руку.

— Встань.

— А якщо я не піду? — кинула вона крізь стиснуті зуби.

— Тоді я нестиму тебе. І коли повернуся, скажу, що ти була моєю здобиччю.

Вона не встигла заперечити. Він підхопив її, і холод від її тіла пробився крізь його хутро. Оберіг на її шиї пульсував, як друге серце.

“Це не випадковість”, — майнула думка.

Вітер рвався в обличчя, але він ішов, прокладаючи стежку. Кожен крок давався важче, але Касій не зупинявся. І десь у глибині бурі йому здалося, що він чує – не крик, не рев, а глухий сміх.

Фенрір бачив. Фенрір дозволяв.

І все ж він знав: за цей крок йому доведеться заплатити. Ритуал смерті не забував порушників.

Коли вони вийшли за межі Нордскаль, сніг ущух. Вона стояла на босих ногах, спершись на нього.

— Чому ти це зробив? — тихо спитала вона, коли він зняв з плечей сумку, а звідти дістав пару чобіт, зовсім їй не за розміром. — Навіщо ти це робиш? — вона вагалася, чи варто їй приймати його допомогу.

— Бо твій оберіг каже, що ти ще потрібна цьому світу. Взувай! — останнє було не проханням і вона взула.

— А якщо він бреше?

— Тоді перевіримо це. Хіба не весело спостерігати з перших рядів за тим, як принц намагатиметься пройти ритуал Смерті?

Вона не відповіла, але не відвела погляд від його іронічної посмішки. Він не відпустив її руку навіть тоді, коли відійшли від межі на милю. Обоє знали: ця ніч стала початком того, чого жоден із них не планував. Їй пророкували смерть, а його вже вважали мертвим.