1.1

…Падіння.

Вітер рвав волосся, бив у обличчя, сніжинки різали шкіру, мов тисячі невидимих лез. Час розтягувався, кожна секунда тягнулася, як вічність. У певну мить звук став глухим, приглушеним, наче вона занурювалась не в повітря, а в крижану воду.

І тоді темрява заговорила, змушуючи її буквально випльовувати повітря, як воду. Дві крижані точки з’явилися десь у безодні. Вони росли, пульсували, перетворювалися на очі. Вовчі. Зіниці – розколотий лід, у який хтось хлюпнув киплячої води. У цих очах не було жалю. Лише вічний холод і влада.

Голос пролунав не у вухах – у самому мозку, у кістках, у серці:

— Ти в моїх володіннях, дитя.

Авеліра відчула, як щось велике, надто велике для людського розуміння, кружляє довкола. Невидиме тіло ковзало по темряві, наче тінь на снігу. Гулкі удари кігтів відбивалися від льоду, який вона навіть не бачила. Світ завмер.

— Чому ти не боїшся? — голос був глухий, як грім під товщею криги.

Авеліра вдихнула. Мороз увірвався в легені, обпік зсередини, але вона все одно відповіла:

— Бо я жила в обох світах. І в обох хотіли мене вбити. Третій мене не злякає.

Тиша. Довга, важка, така, що починали тремтіти коліна.

І тоді – низьке гарчання. Воно не лякало. Воно було майже… схвальним. Авеліра й справді не боялася ні холоду, ні смерті. Те, що вона бачила за життя, дало їй просту істину – не мертвих потрібно боятися, і вже точно не Бога. Найстрашніші й найжорстокіші – живі. Люди.

— Ти або моя здобич… — слова Фенріра тягнулися, як крижана ріка, — або ж моя вірна піданна.

Її груди стиснуло. Ось після цих слів Бога Смерті та Зима її серце забилося швидше, але вона не відвела погляду від цих очей. Та раптом усе змінилося. Очі розчинилися у темряві, а сама темрява зникла.

Вона відчула землю. Холодну. Крижану.

Сніг колов пальці рук, замерзлий камінь під колінами був шорсткий і твердий. Вона лежала, тремтячи всім тілом, але жива. Дихання виривалося клубами пари.

Попереду, за кілька кроків, стояв чоловік.

Високий, міцний, його постать вирізнялася навіть крізь морозний туман. Його очі світилися кольором зимових сутінок, із фіолетовим відблиском – незвично, майже нелюдськи. Кожен його вдих випускав у повітря крижаний туман. У руці він тримав клинок, укритий інеєм, і здавалось, що сама сталь жива, дихала холодом.

Він дивився на неї довго. Без поспіху. Наче вирішував, чи варта вона життя.

Нарешті його голос розірвав тишу. Він звучав, як хрускіт льоду під ногами, коли йдеш замерзлим озером і не знаєш – витримає воно чи ні.

— Ти впала з Льодових меж. І вижила.

Губи Авеліри ворухнулися, пересохлі, потріскані від холоду. Тут в безодні… він був не ілюзією, а цілком живим та реальним. І він точно не був схожим на того, хто міг би бути втіленням Фенріра.

— А ти… хто?

Чоловік підняв клинок, інеєві іскри спалахнули в темряві, наче зорі.

— Касій, — коротко відповів він. Його очі світилися, немов у них світилася сама ніч. — І, схоже, Фенрір зіштовхнув нас не випадково.

Його слова зависли в морозному повітрі, наче крижана обітниця… чи смертний вирок. Авеліра відчула, як серце стискається й падає кудись у безодню.

Вона раптом усвідомила: з цієї миті її життя більше не належить їй. Чи, може, воно ніколи й не належало?

Піданна або здобич – так промовив Бог. Але що, коли вибору й справді не існує? Що, коли його вже зроблено за неї – десь там, у холодних глибинах Фенрірового погляду?

А поруч стояв Касій – спадкоємець, чия доля була не легшою. Йому теж доведеться обрати. І його вибір стане не лише власним вироком, а й вироком для цілого королівства.

Дві душі, пов’язані кригою й кров’ю, тепер опинилися в полоні Бога, який не знає милості.

Їхні дороги вже переплелися. Але ким вони стануть одне для одного: союзниками, ворогами… чи тими, хто Ритуал смерті?