1. Поклик пустки

Промерзла долина Нордскаль. Льодові межі.

Вітер у Нордскалі був не просто холодним – він був живим. Він шепотів, він сміявся, він різав шкіру, наче хотів відчути смак крові, перш ніж перетворити її на крижані кристали. Ніщо тут не мало права вижити без згоди Фенріра. Вітер був його подихом. Подихом самого Бога.

Сніг крутився в божевільному танці, а серед нього – фігури жриць храму Оріскару. Їхні білі плащі з вовчими каптурами майоріли, немов крила хижих птахів. Кожна тримала у руках важкі срібні ланцюги, від яких ішов іній.

Вони вели полонянку.

Авеліра йшла, заплітаючись ногами, босоніж по крижаній кірці, з губами, потрісканими від морозу. Її очі – сірі, як зимове небо, – дивилися прямо вперед, не опускаючись. Її платинове волосся билося об щоки, прилипаючи від снігу.

— Ти – нечистий зв’язок, — голос старшої жриці пролунав так, ніби його приніс сам вітер. — Дитя, яке не прийме Фенрір. Твоє місце – за межами життя.

Авеліра не відповідала. Вона знала, що будь-яке слово буде використане проти неї. Її “гріх” не потребував доказів. Вона народилась із рисами, які не належали жодній чистій крові Вальдрії. Сірі очі, в яких іноді спалахувало срібло, і кістяний оберіг на шиї, що жоден маг не зміг зламати чи зцілити.

Старі казали, що таку душу тягнуть два світи: один – живих, другий – той, де ходить Фенрір. І коли душу тягнуть у два боки, вона рано чи пізно розривається.

Її руки були скутими – не просто залізом, а ланцюгами, на яких виблискували різьблені руни. Це була робота ковалів Північної Вежі, здатна приборкати навіть найсильнішого мага.

Вони зупинились на краю Льодових меж – місця, де земля обривалася в чорну безодню, вкриту мерехтливим серпанком. Тут, за легендами, Фенрір забирав тих, кого вважав негідними, і чиї душі він не відпускав.

Жриці підняли руки, читаючи молитву стародавньою мовою, яка колола вуха, наче лід тріщав просто в голові:

“Фенрір, батьку Смерті й Зими, прийми цю плоть, цей дух, цю скверну. Розірви її на вітрі й замкни у крижаних ланцюгах твого царства.”

Авеліру поставили на самий край. Її п’яти торкалися повітря. Сніг зірвався з обриву, розчиняючись у тумані безодні.

Вона глянула вниз. Там не було видно землі. Лише темна глибінь, що дихала холодом з іншим ритмом, ніж вітер нагорі.

— Чи ти хочеш сказати останнє слово? — холодно спитала старша.

Авеліра підняла голову, і її голос – тихий, але твердий – розрізав вітер:

— Фенрір не забирає тих, хто йому потрібен.

Жриці обмінялися поглядами. Це прозвучало як зухвалість. Але Авеліра знала: вони не зрозуміють. Третій світ – це те, що, за легендою, лежить після смерті. Світ, де живуть ті, кого не прийняли ні живі, ні мертві. І вона відчувала, що йде саме туди.

Жриця з правого боку підняла руку до неба.

— Фенріре, Володарю Зими та Смерті, ми віддаємо цю душу Твоїм снігам.

Старша махнула рукою. Ланцюги клацнули, і її штовхнули в безодню.

Повітря вирвало з легень, мороз увірвався в кожну вену і світ звузився до двох кольорів – білого та чорного. Вона знала: зараз її залишать. І якщо Фенрір вирішить, що вона не варта, її тіло знайдуть навесні, коли лід розкриє своїх жертв.

Жриці розвернулись і пішли, і тільки їхні тіні розчинилися у хуртовині.