Пролог

— Флешбек —

Касій тоді ще не знав, що таке смерть – справжня, тиха, без гучних криків і крові. Але він побачив її того ранку, коли лід дихав парою, а небо над Вальдрією здавалося мертвим полотном.

Йому було сім. Його руки мерзли, хоча він тримав їх у вовняних рукавицях, і хоча поруч стояв батько – великий король Деген Ралвенір, що не визнавав слабкості навіть у дітях.

— Не відвертайся.

Касій ледве стримував тремтіння, коли почув це. Голос батька був рівний, як меч, і холодний, як сам вітер пустки. Він змусив хлопчика знову подивитися вперед – туди, де молодий претендент на трон стояв перед проваллям льодової тріщини.

Він був старший за Касія. Міцний, гордий, одягнутий у чорну мантію зі срібною облямівкою. Його звали Елгар Тіарн – один з далеких нащадків вальдрійської крові, відібраний для ритуалу, бо він мав “силу серця”.

Ритуал смерті.

Так його називали в палаці, але ніхто не пояснював, що це означає, аж доки ти не бачив, як хтось проходить його – або не проходить.

Навколо стояли жреці у білих шатах. Усі мовчали. Ніхто не тримав зброї. Тут не воювали. Тут чекали, чи льодова пустка прийме.

Претендент Елгар ступив на лід. Він не озирнувся. І перші його кроки були впевненими.

— Він пройде? — тихо спитав Касій, не підводячи погляду.

Батько мовчав довго. А потім сказав:

— А хіба важливо? Якщо повернеться – стане сильнішим. Якщо ні – значить, не мав права повернутися.

Касій заплющив очі, коли претендент дійшов до середини. А тоді – тріщина. Ледве чутна. Як зітхання. І раптом – пустота. Лід під Елгаром зник. Жреці не ворухнулись. Батько не ворухнувся. Навіть вітер змовк.

І більше він не з’явився.

Касій кричати не міг. Лише дивився на місце, де щойно стояв той, кого вважали гідним.

— Чому? — ледве прошепотів.

— Бо він був готовий. Але не справжній, — відповів батько. Його голос був майже лагідний, і тому ще страшніший.

Касій опустив очі. Всі мовчали. Навіть жреці, які мали проголосити невдачу – мовчали. Тиша була вироком.

Король нахилився до сина, і вперше за весь день його пальці торкнулися плеча хлопця.

— Пам’ятай, Касію. Ти не будеш готовим, поки сам не вийдеш за край світу. І не повернешся назад.

Касій кивнув. Але в голові вже сформувалась обіцянка. Німий присяжний договір із собою.

“Я вийду. І повернуся. І стану тим, кого не зламає навіть тиша льоду!”

— Сьогодення —

Вітер бив у груди так, ніби хотів зіштовхнути назад. Але Касій ішов уперед, і кожен крок лунав глухо, мов удари серця в порожній труні.

Обіцянка дитинства гнала його далі: “Я вийду. І повернуся”.

Він знав: для свого королівства він мертвий. У столиці, можливо, вже висять чорні полотна, якщо висять, а можливо Даріан захопив владу повністю. В останнє вірити не хотілося зовсім. Поодинокі, віддані лише йому жреці знали — він перейшов за край, у володіння Фенріра. Туди, де не живуть. Ритуал смерті. Без нього, він не може претендувати на трон. Вальдрійські королі проходять ритуал смерті, вони мають вирушити у льодяну пустку і повернутися живими. Хто не повернувся – негідний трону. Незрозуміло ким написане, ким сказане, і хто все те мав контролювати, але факт залишався фактом. Без цього ритуалу, корону на голову не одягнути й на трон не сісти.

В льодяній пустці – тиша, розкіш. Тут все вило, бурлило, кружляло в дикому танці. Та раптом, гнітюча тиша впала разом з імлою, що розлилася як пролите молоко.

Сніг перестав падати. Вітер завмер. Простір став тягучим, як сон. З темряви з’явилася постать.

Дівчина.

Її волосся світилося платиновим відблиском, очі – сірі, як зимове небо перед бурею. А на шиї чорнів рубець – мереживо викарбуваних у плоті знаків, що мерехтіли від холоду.

Касій завмер. Його подих перетворився на пару. Серце билося так гучно, що він чув його в голові.

“Ти прийшов у світ, де немає дороги назад”, — її голос відгукнувся в ньому, наче він сам подумав ці слова.

Він зробив крок уперед. Лід захрустів – але вона не зрушила з місця. І навіть сніг не торкався її волосся.

— Хто ти? — вирвалося з його вуст.

Вона не відповіла. Лише дивилася. І в цьому погляді було щось більше ніж життя, і трішки менше ніж смерті. Марення. Крижане, холодне марення. Касій відчув, як невидимий холодний подих пробрався під одяг, торкався шкіри, діставав ледь не кісток.

Це справа Фенріра.

Чи була дівоча постать ним? Його обличчям. Його злим жартом. Його знаком. Касій не мав відповідей.

“Знайди мене!” — дівочий голос знову пролунав в його голові.

Касій кліпнув очима – і дівчина розтанула в заметілі. Лише вітер знову завив, а сніг сипався, ніби нічого й не було.

Та рубець на її шиї все ще стояв перед ним, обпалюючи пам’ять так, наче він сам торкався того знаку.

“Знайди мене!” — її голос все ще відлунював в його голові.

І Касій зрозумів: це не просто видіння. Фенрір кинув йому виклик. Тепер його ритуал – не лише дорога до трону. Це пошук тієї, чиє життя вплетене у його власне.

Він не знав, ким вона є – жертвою, примарою чи ключем до самого бога. Але знав одне: він хоче її знайти. Навіть якщо для цього доведеться зламати сам лід, що тримає цей світ. В льодяних пустках марення просто так не приходять.