Розділ 1

Вбивство?! Ні, тільки не це. Лоренс відчув, що підлога вислизає з-під його ніг. Може, в його службовому посвідченні й написано, що він детектив (звання хоч і невелике, але цілком процесуальне), ось тільки фактично… він не мав уявлення про цю роботу. І… ніколи в житті не стикався з убивством. Та йому й мертвих бачити не доводилося! Навіть смерть батька, завдяки ніжній материнській турботі, пройшла повз нього.

Смерть взагалі не входила в коло інтересів лорда Лоренса Брумпета.

Від однієї думки, що потрібно встати і піти дивитися на мерця, Лоренс відчув сильний позив нудоти.

— Се-е-р? — ніби зовсім здалеку, наприклад, з причалу покинутого «Королевою морів» Гурджар-Серіта, долинув повний невпевненості й питання голос молодшого помічника капітана. — Вас заколисало, сер? — пролунало слідом, коли Лоренс підхопився, відштовхнув з дороги Гораса Ульфрехта і побіг у коридор до спільної для найближчих кают ванної кімнати. На жаль, у каютах другого класу такої індивідуальної розкоші не було.

Прийти до тями й якось привести зовнішній вигляд до ладу коштувало великих зусиль. Звісно ж, у цій справі не обійшлося без дзеркала, яке показало Лоренсу вигляд нещасного молодого товстуна в хвилину страждання, у зовнішності якого зеленкувата блідість була прикрашена червоними плямами. Навіть ніс розквітнув — перенісся біліло, а «слива» кінчика налилася багрянцем. Потворне видовище.

Недарма Лоренс ненавидів свій ніс. Він єдиний, найдраматичнішим чином, пов’язував його з проклятою службою розслідувань. І зараз цей винуватець того, що він опинився в цій нещасливій кар’єрі, відчував величезні неприємності.

У голові Лоренса безперервно крутилася скарга: «За що мені це?»

І справді: за що?

Він жив легко, весело, у нього навіть ворогів не було. Його всі любили. А чому не любити, якщо в конфлікти Лоренс Брумпет не вступав? Ну, принаймні, так було до недавна…

Вчорашня втеча зі служницею і дядьком від збожеволілого Баррета ван Сокара, мабуть, його єдиний сильний вчинок! І яка подяка — нова біда? Ні, катастрофа! Невже доведеться піти до капітана судна і зізнатися у своїй повній професійній неспроможності? Розповісти, що нічого, крім як бути на побігеньках у інших й приносити папірці та нескінченні чайники з чаєм, він не вміє.

Він, лорд Лоренс Брумпет, аристократ у п’ятому поколінні, — простий хлопчисько на побігеньках у колоніальному відділенні служби розслідувань, де всім заправляють ті кляті напівкровки-унції. Зізнатися в цьому і постати жалюгідним черв’яком… але хоча б уникнути метушні з трупом і розслідуванням, тим більше що він ні грана в цьому не розбирається.

Тремтячою рукою Лоренс відкрив двері й побачив стривоженого корабельного офіцера і зацікавленого дядька.

— Ходімо, — сказав Лоренс трагічним тоном.

Він зробив крок і раптово послизнувся та впав на спину. Голова молодого аристократа дзвінко вдарилася об холодний кахель. Світло потьмяніло. А через мить, блимнувши, розгорілося знову, але помітно тьмяніше.

Помічник капітана кинувся Лоренсу на допомогу.

— Ви як, встати зможете?

— Не… знаю-у… — простягнув оглушений Лоренс.

— Давайте, я вас підтримаю — вставайте. Нам треба поспішати. Ми щойно пройшли антимагічний маяк і наближаємося до порталу. Тільки від вас залежить, чи пройдемо ми через нього, чи повернемося в порт Гурджар-Серіта.

— Та-ак? — зовсім жалісно запитав Лоренс і встав на ноги, що підгиналися. Ця новина налякала його набагато більше, ніж звістка про вбивство або необхідність розповісти про свій неіснуючий досвід детектива. Виявляється, весь його план з полюванням на Диво був під загрозою.

Дядько Джейкоб підхопив племінника під лікоть, з іншого боку Лоренса підтримував стурбований Горас Ульфрехт. За їхньої допомоги «детектив» ВСР незабаром був доставлений перед очі капітана «Королеви морів».

— Доброго дня, сер, — сухо сказав капітан, високий, солідної статури, підтягнутий шатен років шістдесяти. На Лоренса він дивився похмуро. — Наш цілитель обов’язково допоможе вам, лорде Брумпет, але поки що мені потрібно, щоб ви поглянули на загиблого і вирішили: чи впораєтеся з розслідуванням самостійно, або потрібно негайно повернутися в Панджиріб та звернутися до вашого підрозділу?

— Д-де? — з пересохлим горлом ледь чутно запитав Лоренс. Його погляд плив, усе двоїлося, і якби не дядько, який міцно тримав його у вертикальному положенні, він опинився б на підлозі. Цілком можливо, прямо поруч із трупом, оскільки капітан коротким жестом вказав саме туди.

— Вбито пасажира, сер. Ми поки не знаємо, хто це. Трохи пізніше стюарди перевірять усі каюти і з’ясують його ім’я.

— Не… не треба... — пробурмотів Лоренс. Він щосили примружився і зміг сфокусуватися на трупі. — Не треба імені...

— Воно нам відоме, — з недоречною радістю голосно додав дядько Джейкоб. — Це лорд Баррет ван Сокар. Ці пальці та залисини я впізнаю, навіть якщо мені знову проломлять череп.

— Ван, значить… — безрадісно, але м’яко сказав капітан.

Лоренс шкірою відчув, яким проникливим поглядом при цьому капітан дивився на нього.

— То що скажете, сер? На прийняття рішення є трохи більше хвилини.

Хвилина? Та тут життя не вистачить…

Лоренс, наче зачарований, не міг відірвати погляду від тіла біля своїх ніг. Тепер первородний виглядав навіть огиднішим, ніж учора, коли кричав, плювався й метушився зі штанами. Нерухомий, розкинутий хрестом, лежачи на животі з обличчям, повернутим просто до Лоренса — обличчям, на якому застигла судомна гримаса. Біля відкритого рота стирчав довгий ворс килима. Темна рукоятка кинджала майже зливалася з антрацитовим піджаком ван Сокара.

Дядько мав рацію — упізнати жертву було легко. Лоренса ще вчора вразили ці потворні, неприродно скручені короткі пальці, які зовсім не пасували представникові стародавнього аристократичного роду.

Необхідність відповідати виморожувала самозваного детектива зсередини. Час невблаганно біг. Лоренс мовчав, та краєм ока бачив, як капітан дістав переговорний артефакт із кишені розшитого позументом темно-синього морського кітеля.