Пролог

Зимовий вечір для джентльмена має особливий сенс і свій церемоніал. Звичайно, якщо цей благородний чоловік славиться смаком до світського життя. Білосніжні мазки снігу за вікном, розсіяне світло похмурих днів, золоте сяйво свічок і дорогих світлових артефактів диктують свій, особливий, дрес-код. Біла сорочка з високим, тугим, ретельно накрохмаленим комірцем. Пишна білосніжна краватка, зав’язана модним вузлом. Неодмінно чорний — боги, бережіть від вибору іншого! — жилет. Того ж кольору візитний піджак і штани. Усі знають: трохи по-зимовому блискучий білий і непроникно-чорний, немов безмісячне небо найдовшої ночі року, — вірний вибір для завершеного образу справжнього аристократа.

Лоренс Брумпет вважав себе саме таким. Він невимовно пишався, що є лордом у п’ятому поколінні — нехай і так званим «простим», без гордого префікса «ван» перед прізвищем.

Одягатися до вечірнього виходу завжди було його улюбленою справою — навіть більшою, ніж сам візит чи прогулянка в товаристві таких самих молодих гульвіс. Можливо, тому, що під час зборів Лоренс залишався сам на сам із собою і міг уявляти що завгодно. А ось у компанії — лише один із багатьох, та ще й із тими, серед кого він вирізнявся деякими недосконалостями. При високому зрості, який зробив би честь будь-якому імператорському гвардійцю, плечі молодого джентльмена не могли похвалитися особливою шириною чи силою, а талія вже носила видимі сліди пристрасті до надмірностей у їжі. Однак своїм доволі об’ємним животом Лоренс навіть пишався — показово, адже це стало його коронним жартом, коли потрібно було продемонструвати самоіронію, гідну ситуації. Зате справжнє незадоволення — навіть відразу — він відчував до іншого недоліку своєї зовнішності.

Ніс. Скандально довгий і потворно тонкий, із витягнутим, схожим на сливу кінчиком, що звисав униз — «як заначка моєї матусі, захована в старій шкарпетці», — так висловилася одна жриця продажної любові в закладі, який Лоренс відвідав із друзями, коли настав час юнакам стати чоловіками.

Того вечора це була не єдина образа. Поки друзі реготали над «шкарпеткою», інша дівчина, аби перевершити першу, порівняла ніс Лоренса з млявим чоловічим… прутнем — «таким довгим і тонким, що й не встав».

Повторний вибух сміху, на щастя, заглушив кінець скандального порівняння. Але Лоренс усе почув. І тепер не міг забути. Згадував щоразу, варто було лише поглянути у дзеркало...

Один погляд у бездушне, всепомічаюче скло — і гарного настрою як не було. Тим більше, що ця зима поки не принесла Лоренсові й краплі звичних святкових радощів. Навіть одягання модного костюма не подарувало належного задоволення.

— Якби ви знали, — голосно звернувся молодий чоловік до відсутніх поруч друзів, — що є місця, де просто бути джентльменом — справжні тортури.

У компанії подібне прозвучало б як жарт. Однак. Для Лоренса Брумпета це було реальністю. Влізти у повний візитний костюм із щільної гурландської вовни — найвищий столичний шик! — і це в кліматі, де навіть найтонша бавовняна сорочка прилипає до вологого тіла навіть вночі.

Вночі, що не приносить прохолоди після страшенно спекотного дня.

Нестерпні муки.

— Панджиріб — це пекло для джентльменів! — Лоренс безнадійним жестом поправив комірець, який уже встиг поплисти від поту. Збив обвислі світлі локони. Тягнути далі було неможливо: інакше не лише зачіска, зіпсована кліматом, а й його бездоганний костюм остаточно перетворилися б на мокру ганчірку, в якій соромно з’явитися перед сьогоднішніми постояльцями «Південної казки». Захід був тим важливіший, що вже вранці Лоренсові належало вирушити в дорогу разом із більшістю з них.

Вирватися з розпеченого, попри зимовий сезон, колоніального пекла й вирушити у подорож на Північний полюс — просто в осердя зими та новорічної магії. Новенький білосніжний корабель уже два дні, як пришвартувався в порту Гурджар-Серита, поповнюючи запаси перед першим у своєму роді круїзом.

Що б неприємного Лоренс не думав про південні колонії, а от екзотичні фрукти, вирощені на цій землі, вважав справжнім скарбом. На початку зими особливого розмаїття, звісно, не передбачалося, але навіть найпростіші цукрові «драконячі» яблука молодий аристократ поїдав із задоволенням — і в неймовірних кількостях. На щастя, тут уся ця розкіш коштувала сущі дрібниці. Тим приємніше буде ласувати південною екзотикою посеред зледенілих земель Іслохора чи на засніжених вуличках Дафтферга — програма круїзу обіцяла відвідування найвідоміших і найвіддаленіших північних пам’яток.

А Новий рік пасажири «Королеви морів» зустрінуть у повністю крижаному палаці, зведеному в точці, де сходяться географічний і магічний полюси. У момент настання свята це передбачало Диво — здійснення якогось неймовірного, особистого бажання. Принаймні, саме так авторитетно запевнила всіх пасажирів Імператорська колегія магів.

У Лоренса було одне бажання, виконати яке міг лише чудесний збіг обставин. Заради нього він і вплутався в цю непритаманну для себе авантюру.

Знову поправивши світле волосся, що кучерявилося від постійної вологи панджирібського клімату, Лоренс залишив кімнату і незабаром постукав у двері сусіднього номера. Йому відчинив слуга — абориген-панджирібець у форменому одязі, який видавав у ньому звичайного готельного служку. Зі смаглявого обличчя, що було освітлене завченою посмішкою, просяяли білосніжні зуби:

— Вітаю пана! — вклоняючись, промовив панджирібець.

— Я шукаю свого дядька… — пробурмотів Лоренс. Він не очікував побачити тут нікого, крім родича.

— Високий пан пішов, — слуга вклонився ще раз, тепер уже не на жарт стривоженому Лоренсу. — Він сказав, що спуститься вниз. Пан дозволив мені прибирати в номері…

Лоренс не став слухати далі. Охоплений найгіршими передчуттями, він кинувся до сходів, забувши і про необхідність демонструвати власне становище, і про важливість першої зустрічі з майбутніми попутниками.

Молодий чоловік не очікував такої самостійності від нещасного дядька Джейкоба. Втім, і сподівань він особливих не мав — поки що його думки були лише про погане, адже родича він побачив уперше всього два тижні тому в лікарні. Тоді він ледве встиг безглуздо представитися незнайомому кузену матері. Основне спілкування відбувалося з лікуючим цілителем та солідним на вигляд чиновником міністерства Оборони і Озброєнь. Саме вони ввели його в курс справ, чим додали ще один несподіваний тягар до того, що Лоренсу й так не надто солодко жилося далеко від дому та звичного світського кола. Тепер же йому лише боги знають скільки доведеться піклуватися про безнадійно хворого родича…