24

Зал засідань Кабінету Міністрів, де колись почалася ця історія під акомпанемент панічних звітів та запаху страху, тепер здавався замалим, майже тісним. Стіни, що століттями слухали шепіт про податки та межі полів, тепер наче вбиралися в камінь тією присутністю, що заповнювала простір.

Соррен стояв біля високого вузького вікна. У його руках були старі сувої, викрадені з архівів Храму Творця, — їхні краї кришилися, залишаючи на його мозолистих долонях пил тисячоліть. Він стискав їх так міцно, наче ці шматки пергаменту були його єдиним якорем у реальності, що стрімко розпадалася на «до» та «після».

Андромаха сиділа в кріслі короля — масивному, оббитому вицвілим оксамитом сидінні, яке зараз виглядало як іграшковий стілець під її невидимою величчю. Її постать була обгорнута сутінками, як найдорожчим шовком; тіні в кутах зали не просто згущувалися — вони схилялися до неї, визнаючи свою господиню.

— Валтар був не першим, чи не так? — голос Соррена пролунав глухо, розбиваючи крижану тишу, що панувала в залі. — Не першим богом, який намагався... підкорити тебе. Не першим, хто побачив у тобі не закон, а здобич, яку можна прикувати до свого ложа.

Андромаха повільно підвела очі. У напівтемряві вони здавалися двома глибокими криницями, в яких не було дна — лише зірки, що народжувалися і згасали в ритмі її власного дихання.

— Не першим, Соррене. І, на жаль для цього всесвіту, не останнім.

Вона ледь помітно повела рукою, і вогні свічок у канделябрах хитнулися, наче від подиху смерті.

— Для них, «молодих» господарів світів, цих Деміургів, що загралися в творців, дитина від Смерті — це абсолютна зброя. Це не просто спадкоємець, це ключ до всіх зачинених дверей буття. Це гарантія того, що їхня маленька влада над глиняними фігурками ніколи не обірветься. Вони шукають не мого серця — бо не вірять, що воно у мене є. Вони шукають доступу до мого трону на Великій Арені, де час не має значення, а імена богів стираються, як написи на піску.

Вона замовкла, і Соррен відчув, як по шкірі пробіг мороз. Він дивився на жінку, чиє тіло ще кілька годин тому було теплим і податливим у його руках, і намагався зрозуміти, як у такій тендітній формі може вміститися така нещадна нескінченність. Його моральна дилема, що катувала його весь ранок, спалахнула з новою силою: чи має він право кохати ту, що є кінцем усього?

Соррен зробив крок до неї, і звук його важких чобіт по мармуру здався йому занадто гучним, майже святотатним. Він відчував себе людиною, яка намагається виміряти глибину океану за допомогою мотузки. Його пальці сильніше стиснули пергамент, наче шукаючи в ньому захисту від правди.

— Хто ти насправді? — його голос здригнувся, але він не відвів погляду. — Я бачив записи в закритих архівах. Хроніки чітко описують Богиню Смерті нашого світу. Вона інша — донька Деміурга, призначена для цього Пантеону. Вона має біле волосся і чорні очі... А ти... ти зовсім не вона. Коли ми були разом, я бачив, як ти змінюєшся. Твоя суть не закарбована в одному світі. Ти відчуваєш кожен подих, що обривається зараз, чи не так?

Андромаха повільно підвела голову, і в її погляді промайнула тінь вічності, від якої в Соррена перехопило подих.

— У кожному світі. У кожному всесвіті, — просто відповіла вона. — Коли зірка гасне на іншому краї Великої Арени, я чую її останній шепіт. Коли дитина робить свій перший вдих, я вже знаю момент її останнього. Я — та, хто стоїть за спинами Деміургів, коли вони тільки-но замислюють свої перші закони. Я — Андромаха, але я також і Смерть — Першостворена Сутність. Для молодших богів, яких ви молите про дощ чи перемогу, я і мої сестри — це і є Бог. Ми — фундамент, на якому стоїть сам Хаос.

Соррен замовк, намагаючись вкласти це в голові. Перед ним була жінка, чиє тіло було теплим під його руками, чиє дихання він відчував на своїй шиї. Але водночас перед ним була сила, що керує трильйонами фіналів.

— Твій син від Едмунда... — прошепотів він, і ця думка обпекла його, наче рана. — Якщо ти така могутня, якщо ти — сам Закон... чому він був єдиним? Чому ти дозволила історії піти так, як вона пішла?

— Бо життя не дається Смерті задарма, Соррене, — Андромаха встала. Її чорна сукня наче поглинула залишки світла в залі. Вона підійшла до нього так близько, що він знову відчув аромат холодного снігу та озону. — Щоб народити його, щоб дати Першоствореній іскрі плоть у цьому маленькому світі, я мала піти на угоду зі своєю сестрою, Життям. Я віддала більшу частину своєї сили, щоб викупити його існування.

Вона подивилася у вікно, де на небі з'явилися перші зорі.

— На століття я стала вразливою. Я втратила контроль над своїми «намісниками» — тими самими малими богами смерті в різних куточках буття. Вони відчули мою слабкість. Вони зрозуміли, що Велика Мати знесилена, і почали власні ігри за владу. Валтар — лише наслідок того хаосу. Він вважав, що може приручити Смерть, бо бачив її слабкою.

Соррен дивився на неї, і в його душі щось остаточно зламалося. Він згадував її на самому початку: крижану, відчужену, жінку, на яку було страшно дивитися. А тепер перед ним була жінка, яка з неймовірною ніжністю гладила Еліс по волоссю.

— Чому ти так змінилася за цей час? — запитав він, і в цьому питанні було все його невизнане, болюче кохання. — Чому з холодної Сутності ти стала... цією жінкою, яка готова пожертвувати світами заради спокою однієї дитини?

Андромаха підняла руку і торкнулася його щоки. Її пальці були теплими — такою була її воля зараз.

— Я вже казала тобі, Соррене, але ти не хотів чути. Я — дзеркало. Я — абсолютна порожнеча, яка відбиває світло. Коли весь Астер боявся мене, коли ви бачили в мені лише неминучий кінець і безжальну кару — я була холодною і жорстокою, бо я була вашим страхом. Але ти... і Еліс... ви принесли мені те, чого я не знала віки. Ви принесли мені щиру прив’язаність. Ви побачили в мені не кінець, а захист. Ви полюбили мене, Соррене. І я, не маючи вибору за законом своєї природи, віддзеркалила цю любов. Я стала такою, якою ви мене створили у своїй уяві.