23

Ніч після близькості з Андромахою залишила на душі Соррена не благословенний спокій, а розпечене тавро запитань, на які у нього не було відповідей. Кожен його крок палацом тепер здавався хитким, наче він ішов по тонкій, зрадливій кризі над бездонною прірвою. Він усе ще відчував на своїх губах смак снігу та тисячолітньої тиші, а на плечах — невагому вагу її рук, що могли б розчавити світ.

Слова Валтара, кинуті на скелі над Стіксом, крутилися в голові, наче отруйні оси. «Молодший бог...» — так Андромаха назвала Валтара. Але якщо він — бог, то хто тоді вона? Соррен пам’ятав ту мить, коли реальність розмилася, і Андромаха перетворилася на щось інше: стихійне, абсолютне, позбавлене людських рис. Її очі, що вибухнули білим сяйвом, не належали жінці. Вони належали Закону.

Він згадав одну з рідкісних розмов з покійним королем Едвардом, батьком Еліс. Тоді, за келихом старого вина, король натякав на існування таємної секції в королівській бібліотеці. «Там зберігається те, що не повинно знати місто, Соррене. Знання, які можуть спалити розум тому, хто не носить корону або не наділений абсолютною довірою трону».

Соррен не був королем, але він був тим, хто тримав цей трон на своїх плечах останні роки. Він знав, де шукати прихований важіль.

Бібліотека зустріла його важким запахом старого пергаменту, сушених трав та нерухомого часу. Тут повітря здавалося густішим, наче воно саме стало історією. Соррен запалив каганець, і хитке світло вихопило з темряви стелажі з важкими фоліантами, обкутими потемнілим сріблом та іржавим залізом.

Його пальці тремтіли, коли він гортав сторінки хронік часів Едмунда Засновника, написані мовою, що вже почала відмирати, стаючи здобиччю для книжкових черв’яків. У цих записах минуле поставало зовсім іншим, ніж у дитячих казках. Раніше Астер був лише клаптиком скелястої, безплідної землі, де розрізнені народи нищили один одного в нескінченних війнах за кожне джерело води, перетворюючи ріки на потічки крові.

Едмунд не просто завоював ці землі своєю волею. Він об’єднав їх під прапором, який принесла йому Жінка в Чорному. Соррен знайшов цей запис, і кожне слово обпікало йому зір:

«Вона прийшла з туману Стіксу, — писав стародавній літописець. — І представилася Богинею Смерті цього світу. Але в її очах Едмунд бачив не кінець, а глибину, якій немає назви. Вона не вимагала жертв, вона вимагала вірності самому порядку буття».

Соррен читав далі, ковтаючи рядки про те, як Андромаха навчала першого короля устрою всесвіту. Це була картина, від якої хололо в жилах. Вона розповідала йому про Деміургів — могутніх архітекторів, кожен з яких створює свій окремий світ, свій Пантеон малих богів. Але над Деміургами, над їхніми глиняними світами, стояла ієрархія, яку неможливо було осягнути людським розумом.

«На початку всього, — говорилося в хроніці, — Великий Творець, Першоістота, виділив із себе три сутності, щоб упорядкувати Хаос. Першою була Смерть — як точка відліку і завершення всього кола...»

Соррен випустив фоліант із рук. Книга з гуркотом впала на підлогу, піднявши хмару пилу. Опис Смерті у цих текстах змусив його серце забитися в паніці. Це була не просто богиня загробного світу, що збирає душі. Це був Закон Космосу. Це була Андромаха. І він, простий смертний, посмів не просто торкнутися її, а розділити з нею ложе.

Жах і захват змішалися в його грудях, і він зрозумів: йому потрібно побачити фрески. Прямо зараз. Доки сонце не зійшло над містом, що досі не знало, кого саме воно славить як свою Рятівницю.

Соррен підняв фоліант, обережно обтрушуючи пил з пожовклих сторінок. Його очі жадібно впивалися в текст, написаний чорнилом, що вицвіло до кольору запеченої крові. Він шукав підтвердження своїм найгіршим здогадкам.

«Вона навчала Едмунда, що боги, яких люди молять про дощ чи перемогу, — лише тіні, відкинуті справжніми Сутностями на стіни нашого світу. Деміург виліпив гори та ріки, але саме Вона дала йому дозвіл на те, щоб життя мало сенс. Бо без завершення немає початку».

Літописець описував Андромаху як істоту, що стояла поза часом. Едмунд боявся її, кохав її і водночас відчував перед нею такий трепет, що не міг дивитися їй в очі довше хвилини. У хроніках згадувалося, що Андромаха ніколи не змінювалася. Десятиліття минали, Едмунд старів, його обличчя вкривалося зморшками, як порепана земля, а вона залишалася такою ж — ідеальною, холодною і вічно молодою, наче витесаною з місячного каменю.

Соррен перегорнув сторінку й натрапив на малюнок — схематичне зображення ієрархії всесвіту. У самому центрі було порожнє коло — Творець. Від нього йшли три промені.

«На початку всього, — говорилося в хроніці, — Великий Творець виділив із себе три сутності, щоб упорядкувати Хаос. Першою була Смерть — як точка відліку і завершення всього кола. Другою — Життя, що наповнило порожнечу. Третьою — Любов, що тримає всесвіт разом. І лише після них, як молодші діти, з’явилися Деміурги, щоб ліпити світи з глини буття».

Опис Смерті у цих текстах змусив Соррена здригнутися. Це була не просто богиня загробного світу, яка збирає душі після битви — це був Закон. Це була сила, яка могла розчинити саму матерію, якщо та порушувала гармонію. Це була Андромаха.

— Вона не просто гостя, — прошепотів Соррен у порожнечу бібліотеки. — Вона — фундамент, на якому стоїть цей світ.

Він зрозумів, чому Валтар, попри всю свою божественну гордість, не наважився напасти на неї відкрито. Валтар був лише творінням Деміурга, архітектурною прикрасою на будинку, тоді як Андромаха була самою землею під цим будинком.

Не в змозі залишатися під гнітом цих знань у задушливій тиші бібліотеки, Соррен вирушив у місто. Нічні вулиці Астеру були порожніми, лише вартові на стінах перегукувалися, не знаючи, що їхня безпека тримається на слові істоти, чиє ім'я вони боялися вимовляти всує.

Він знав, куди йти. В Астері був лише один Храм Творця — напівзабута споруда з грубого сірого каменю, куди люди заходили рідко. Великий Творець був занадто далеким, занадто абстрактним для їхніх щоденних благань про врожай чи здоров’я дітей. Люди віддавали перевагу молодшим богам, які «чули» краще.