22

Всередині палацу Астер, у кабінеті Варіуса, панувала атмосфера моргу. Міністри сиділи за столом, наче паралізовані, оточені запахом холодного пергаменту та дорогого тютюну, який сьогодні здавався гірким. Перед ними лежав офіційний звіт розвідки, доставлений гонцем, що заїхав трьох коней. Армії Керну більше не існувало. Понад десять тисяч солдатів перетворилися на добриво протягом однієї години — без жодної випущеної стріли з боку Астеру.

— Це... це неможливо, — Горн випустив з рук перо, залишивши на важливому документі про закупівлю провіанту велику масну кляксу. Його пальці тряслися. — Десять тисяч людей. Без бою. Без магії, яку ми могли б зафіксувати нашими приладами. Ви розумієте, що це означає?

Варіус повільно підвівся. Його обличчя, зазвичай рум'яне від дорогого вина та вдалих інтриг, тепер нагадувало пергамент, пожовклий від часу.

— Це означає, — процідив він крізь зуби, і кожне слово падало, як камінь у воду, — що ми більше не господарі в цьому домі. Ми хотіли мати зброю проти ворогів, а отримали силу, яка може стерти нас з лиця землі за один подих, якщо ми неправильно привітаємося з дитиною.

— Треба оголосити день свята, — швидко заговорив Кастелан, нервово смикаючи мереживний комір, який раптом став йому затісним, наче зашморг. Його пальці, звиклі перебирати коштовні камені, безладно стукали по краю столу. — Ми маємо негайно вийти до народу. Сказати, що це був наш геніальний план! Що ми, Кабінет Міністрів, разом із Королевою та її величною Наставницею підготували цей прихований удар... Що ми виманювали Керн до річки, щоб пастка зачинілася!

Він озирнувся на колег, шукаючи підтримки, але зустрів лише важкі, пригнічені погляди. Горн навіть не підняв голови, продовжуючи безглуздо витирати рукавом чорнильну кляксу, яка тільки більше розмазувалася по пергаменту.

— Дурень! — Варіус з такою силою вгатив кулаком по дубовому столу, що кришталеві графини жалібно задзвеніли, а одна з чорнильниць підскочила, вихлюпнувши залишки синього отрути на звіт розвідки. — Народ вже знає правду. Вони бачили багряне марево над Стіксом, вони чули відгомін тієї пісні, від якої собаки в місті вили всю ніч. Ти бачив площу?

Варіус різко смикнув штору, наче хотів виставити боягузтво Кастелана на суд натовпу внизу.

— Вони вигукують ім'я Еліс та Андромахи. Соррен уже вивів гвардію на стіни, і його солдати дивляться на нас не як на правителів, а як на зайвий вантаж, який вони скоро скинуть у рів за першим же кивком дівчинки. Якщо ми зараз вийдемо і спробуємо привласнити це «чудо», нас розірвуть на шматки прямо на сходах. Натовп не любить брехні, коли він щойно відчув подих справжнього Бога. Вони шукають святих, Кастелане, а ми для них — лише жирні щури, що ховалися в підвалі, поки дитина рятувала країну.

Варіус відпустив штору і вона важко впала, знову зануривши кабінет у напівморок. Його голос став тихим, зміїним.

— Нам не потрібні фанфари. Нам потрібен час. Поки вони святкують, вони вразливі. Соррен сп'янів від своєї Богині, дівчинка сп'яніла від раптової величі. Ми маємо зачинитися в цій темряві й чекати, поки блиск їхнього «дива» трохи згасне. Бо кожне диво рано чи пізно починає пахнути попелом.

— Що нам робити? — прошепотів Горн, озираючись на важкі двері з дуба, наче очікував, що Андромаха пройде крізь них прямо зараз, не відчиняючи засувів. — Якщо вона дізнається про наші рахунки в банках Керну... якщо вона запитає про те зерно, яке ми продали ворогу за тиждень до облоги... Нас повісять на тих самих прапорах, якими вони зараз махають на площі.

Варіус обернувся від вікна. В напівмороку кабінету його очі спалахнули небезпечним, тьмяним вогником — останній притулок загнаного в кут хижака, який розуміє, що гру за правилами закінчено.

— У нас залишилися фрейліни, — почав він, повільно крокуючи навколо столу. — Це діти ваших родин, Горне, Кастелане. Вони бачать і чують усе, що відбувається в спальні королеви. І у нас є Соррен. Наш непохитний лицар, який, як ми бачили сьогодні за сніданком, нарешті знайшов свою слабкість. Його серце відкрилося, а відкрите серце — це найкраща мішень для кинджала.

Він зробив паузу, насолоджуючись тим, як страх у поглядах міністрів змінюється на хворобливу надію.

— Ми будемо посміхатися. Ми влаштуємо найпишніший бенкет в історії Астеру на честь «Великої Перемоги». Ми замовимо найкращі вина, ми завалимо залу квітами так, щоб їхній запах перебив запах вапна та крові зі шпиталів. Ми назвемо Андромаху Рятівницею Світу, ми впадемо перед нею на коліна, якщо знадобиться.

Варіус нахилився до Горна, і його посмішка була схожа на оскал черепа.

— Але поки вони будуть пити вино і купатися в променях слави, ми знайдемо ціну. Кожне божественне втручання має свою ціну, Андромаха не зробила це за просто так. І якщо вона не назве її сама, ми зробимо все, щоб Еліс заплатила надто дорого. Ми введемо в гру Аманду. Вона вже отруєна ревністю, а це — отрута, проти якої немає протиотрути навіть у богів. Аманда хоче крові Богині, а ми просто дамо їй ніж.

Еліс стояла на балконі, дивлячись на безкрає море людей внизу. Ранкове сонце вигравало на металі зброї та яскравому одязі містян. Вони кричали її ім’я так голосно, що вібрувало саме повітря в її легенях. Вони любили її. Але дівчинка не відчувала радості. Під важкою оксамитовою сукнею її тіло все ще пам’ятало крижаний вітер Стіксу.

Вона відчувала холодну вагу корони, яка тепер здавалася зробленою не з золота, а з льоду. Десять тисяч тіней тепер стояли за її спиною, і вона чула їхнє мовчання крізь захоплений рев натовпу.

Поруч із нею, ледь торкаючись плечем, стояла Андромаха. Богиня не дивилася на натовп — людські обличчя були для неї лише брижами на воді, тимчасовими й незначущими. Вона дивилася вниз, на внутрішнє подвір’я, де Соррен віддавав накази гвардійцям. Коли він підняв голову і їхні погляди зустрілися на мить, лицар запнувся посеред команди, наче забув мову живих.

— Чуєш їх? — тихо запитала Андромаха, не відводячи очей від Соррена. — Вони люблять тебе, бо ти вбила для них. Це найпростіший і найдавніший вид любові. За кров платять обожнюванням. Запам’ятай цей звук, Еліс. Це — найнадійніша музика для трону. Але вона підступна. Вона триває рівно до того моменту, поки ти даєш їм нові чудеса. Або поки вони не знайдуть нову жертву, щоб звинуватити її у своїх бідах.