20

Соррен зробив крок вперед. Це не був жест лицаря, що йде на подвиг, чи слуги, що кориться наказу. Це був крок людини, яка після виснажливої подорожі бачить край безодні й свідомо робить останній рух, не чекаючи, що під ногами з’явиться тверда земля.

Він не сказав ні слова. Слова зараз були б лише шумом, що псує мертву тишу кімнати. Замість них він просто простягнув руки й обхопив обличчя Богині своїми гарячими, мозолистими долонями. Його пальці, що пахли збройовим мастилом і шкірою, контрастували з її шкірою, яка нагадувала гладкий шовк, що щойно винесли з лютневого морозу.

Андромаха здригнулася. Це був короткий, майже непомітний спазм — так здригається застигла вода в озері, коли в неї кидають камінь. У місцях, де його пальці торкалися її щік, почало розливатися бліде, пульсуюче сяйво, наче його жар розпалював під її шкірою приховане світло.

Коли їхні вуста зустрілися, Соррен відчув смак чистого снігу та дуже старого вина. Це не був звичайний поцілунок. Андромаха не просто відповідала — вона випивала його подих, наче була пустелею, що вперше побачила дощ. А натомість у його легені вливався тисячолітній спокій, такий глибокий і холодний, що в грудях запекло.

Він подався вперед, і коли його груди торкнулися її тіла, він здригнувся від температурного шоку. Крізь тонку тканину сорочки просочився холод, від якого перехопило дихання, наче він раптово пірнув в ополонку під час завірюхи. Проте Андромаха не відсторонилася. Її тонкі пальці вп’ялися в його плечі, розриваючи тонку тканину, шукаючи прямого контакту з його гарячою, людською шкірою.

Коли сукня кольору нічного неба сповзла до її ніг, Андромаха постала перед ним у сліпучій, майже лякаючій наготі. Її тіло було досконалим, але неживим у своїй нерухомості, наче витесаним з єдиного шматка місячного каменю. Проте варто було Соррену торкнутися її стегон, як там, де їхня шкіра терлася одна об одну, спалахнули синюваті іскри статичної напруги.

Він підхопив її на руки, вражений тим, якою невагомою вона здавалася — наче він тримав не жінку, а оберемок вечірнього туману.

Коли вони впали на широке ліжко, холод Андромахи почав змінюватися. Під впливом його невпинного жару її шкіра почала жадібно вбирати тепло, стаючи вологою і піддатною. Соррен чув, як його власна кров шумить у вухах, наче штормовий прибій, але Андромаха була майже німою. У неї не було серцебиття чи прискореного дихання — лише низьке, вібруюче мурчання десь глибоко в горлі, коли він притискався губами до її шиї.

Коли він нарешті увійшов у неї, реальність палацу Астер остаточно розчинилася. Соррен відчув, як його тіло пронизує тисяча дрібних електричних голок. Це було не просто фізичне задоволення — це був божественний розряд, що шукав виходу. Її ноги обхопили його поперек, і Соррен відчув, якими міцними, майже сталевими можуть бути ці ніжні кінцівки.

Її пальці залишали на його спині не подряпини, а бліді, сяючі борозни, що пахли озоном. У момент найвищої напруги, коли Андромаха закинула голову і її очі вибухнули білим сяйвом, вона вчепилася в його передпліччя так сильно, що він ледь не скрикнув. Але крик застряг у горлі, бо її оргазм прокотився по його хребту крижаною хвилею, вимиваючи всі думки, крім однієї: він торкнувся самої Смерті й не згорів у її холоді.

Вони лежали в сплетінні тіл, і Соррен відчував, як його піт остигає на її холодній шкірі, створюючи навколо них легку серпанок пари. Він був спустошений, висмоктаний до останньої краплі, але в цій порожнечі він вперше відчув себе частиною чогось вічного.

— Я... я зміг допомогти тобі? — прошепотів він пізніше, відчуваючи, як важко ворушити затерплим язиком.

Андромаха повільно повернула до нього обличчя. Біле світло в її очах згасло, поступившись місцем глибині нічного неба, але в кутиках вуст все ще тремтіла ледь помітна, майже людська посмішка.

— Ти дав мені те, чого не може дати жоден бог, Соррене, — відповіла вона, і її голос був схожий на шелест дорогого оксамиту. — Ти дав мені право відчути себе смертною. Хоча б на одну ніч.

Вона мовчала деякий час, а потім заговорила так тихо, наче зізнавалася у злочині, що тяжіє над нею віки:

— Валтар помиляється. Боги не просто дзеркала. Десь глибоко, під шарами вічності... я пам'ятаю. Я пам'ятаю, як Едмунд тримав мою руку так само, як ти зараз. Я кохала його. І нашого сина... — її голос на мить здригнувся, — Коли я дивлюся на Еліс, я бачу не просто нащадка договору. Я бачу частинку себе. Я хотіла б, щоб вона була моєю рідною дитиною. Щоб мені не доводилося вчити її жорстокості, якої вимагає цей світ. Але світ не залишає вибору ані людям, ані богам.

Соррен слухав, і в його душі щось остаточно переломилося. Перед ним була не монстр, не хижий бог, а велика, нескінченно самотня жінка, замкнена у золотій клітці власного безсмертя.

— Ти і є її мати, Андромахо, — сказав він, заплющуючи очі від утоми. — Більше, ніж будь-хто інший у цьому палаці.

Він не помітив, як заснув. Його дихання стало глибоким і рівним. Андромаха ще довго дивилася на нього, а потім обережно вислизнула з ліжка. Вона накинула на плечі напівпрозорий пеньюар і вийшла на балкон.

Нічне повітря обпекло її плечі, але вона цього не помітила. Богиня дивилася на вогні міста, що мерехтіли вдалині, і згадувала свої таємні візити в світ людей. Як вона ходила ринками під чужим виглядом, як слухала колискові, як вдихала запах свіжого хліба. Вона завжди була лише спостерігачем. Але сьогодні вона відчула, що вона — частина цього крихкого світу.

Андромаха посміхнулася — сумно, але щиро. Перше прохання було виконане, тисячі ворогів замовкли, але справжня ціна ще не була сплачена. І ця ціна, як вона тепер розуміла, могла стати занадто високою і для неї самої.