19

У кімнаті було занадто тихо. Раніше Еліс любила цю тишу, але тепер вона здавалася їй щільною, наче сира вата, що забиває вуха й ніздрі. Марта мовчки допомагала їй зняти чорну сукню. Шовк шарудів, і цей звук нагадував Еліс шелест трави на березі Стіксу, по якій тягнувся шлейф Андромахи.

Коли дівчинка залишилася в одній нічній сорочці, вона здалася Марті зовсім прозорою. Її плечі, на яких ще недавно лежали важкі руки вчителя та крижаний дотик богині, тепер безвільно опустилися.

— Лягай, моя маленька, — прошепотіла Марта, відкидаючи важку ковдру. — Я розчешу тобі волосся.

Еліс слухняно лягла, але щойно її голова торкнулася подушки, вона здригнулася. Подушка була м’якою, але Еліс здалося, що вона пахне вологою землею.

— Марто... — голос дівчинки був ледь чутним. — Чому в кімнаті так холодно?

Нянька завагалася. Вона знала, що каміни розпалені, а вікна щільно зачинені. Холод, про який казала Еліс, йшов не зовні.

— Це ніч така, сонечко. Скоро зігрієшся.

Марта взяла срібний гребінь і почала повільно, пасмо за пасмом, розчісувати довге волосся Еліс. Ритмічні рухи мали б заспокоїти, але Еліс дивилася в одну точку на стіні, де тіні від каміна малювали химерні візерунки. Вона бачила не візерунки. Вона бачила ряди наметів.

Сон прийшов раптово, наче обвал у горах.

Еліс знову стоїть на скелі. Але тепер вона одна. Андромахи немає, Соррена немає. Тільки вона і море вогнів унизу. Вона відкриває рот, щоб покликати на допомогу, але замість її голосу з грудей виривається та сама Пісня.

Вона бачить Кернійський табір. Ось той самий солдат, що тримав чашу з вином. Він дивиться прямо на неї. В його очах немає ненависті — тільки дике, первісне нерозуміння. Він відкриває рот, щоб закричати, але з його горла не виходить жодного звуку. Весь табір починає кричати в унісон, тисячі ротів розкриті в агонії, але над річкою панує моторошна тиша. Це крик, який не має звуку, і від цього він стає в сто разів гучнішим всередині її голови.

А потім вони починають зникати. Не вмирати, а саме зникати. Спочатку стають прозорими їхні руки, потім обладунки. Вони намагаються вхопитися один за одного, але пальці проходять крізь повітря. За мить на рівнині залишаються лише порожні шоломи, що котяться по траві, і недопите вино, яке розливається в порожнечу.

Тисячі порожніх оболонок. І тиша, яка тисне на барабанні перетинки, доки вони не починають лопатися.

— СТОП! — закричала Еліс уві сні. — Поверніть їх назад!

Еліс підхопилася на ліжку, її крик розірвав нічну тишу палацу. Вона важко дихала, ловлячи ротом повітря, наче щойно випірнула з крижаної води. Сорочка прилипла до спини від холодного поту, а пальці судомно стискали простирадло.

— Тсс... я тут, я поруч, — Марта миттєво опинилася біля неї. Вона обхопила дівчинку своїми теплими, м’якими руками, притискаючи її голову до своїх грудей. — Це просто сон, Еліс. Просто поганий сон.

— Вони... вони просто зникли, Марто, — ридала Еліс, вчепившись у нічну сукню няньки. — Я бачила їхні очі. Їх було так багато. Я хотіла їх врятувати, але це мій голос їх убив. Я чую цей крик... він не замовкає!

Марта повільно гойдала її, як немовля, і по її зморшкуватих щоках теж потекли сльози. Вона нічого не знала про богів, про Стіксу чи про договори. Вона знала лише те, що дитина в її обіймах зараз несе на своїх тендітних плечах вагу цілого світу.

— Послухай мене, — прошепотіла Марта, витираючи обличчя Еліс краєм свого фартуха. — Ти жива. Твоє серце б’ється. Чуєш? Тук-тук, тук-тук. Це єдиний звук, який має зараз значення. Ти врятувала нас. Ти врятувала Маргариту, Сесілію, маленьку Лілі... Вони зараз сплять у своїх ліжках тільки тому, що ти була хороброю.

— Я не була хороброю, Марто. Я була вбивцею.

Марта зупинилася і взяла обличчя Еліс у свої долоні. — Світ великий і жорстокий, моя квіточко. Іноді, щоб сонце зійшло над одним містом, воно має згаснути над іншим. Це не твоя провина. Це доля королів. Ти зробила те, що мала, щоб твій народ дихав. Спи, дитино. Спи, і нехай тобі насниться наш сад, де ще не опали яблука.

Еліс поступово заспокоювалася. Жах сну почав відступати перед запахом Марти — запахом печеного хліба, лаванди та чесного, людського затишку. Вона знову лягла, але цього разу не відпускала руку няньки.

Марта сиділа поруч до самого світанку, тихо наспівуючи просту селянську колискову. Вона знала: завтра Еліс знову одягне корону і вийде до міністрів як "Велика Рятівниця". Але цієї нічи вона була просто поламаною дівчинкою, яка понад усе на світі боялася тиші.