18

Ніч над річкою Стікс була задушливою, попри крижаний вітер, що бився об скелі. Позаду Еліс і Соррена стояла непроглядна темрява, а попереду, в долині, розкинулося море вогнів — табір армії Керну. Тисячі багать мерехтіли, наче очі велетенського хижака, що готується до стрибка. Вітер доносив іржання коней, брязкання казанів та грубий, масний регіт солдатів, які вже подумки ділили здобич і жінок у стінах Астеру.

Андромаха не йшла — вона просто опинилася посеред табору, наче виткалася з нічного туману. Її темна сукня вогким, важким шлейфом тяглася по притоптаній траві, лишаючи за собою слід інею. Першими її помітили вартові біля центрального вогнища.

— Ого, дивіться, яку пташку занесло до нашого гнізда! — вигукнув огрядний найманець, витираючи жирні від м’яса руки об засмальцьовану куртку. Його очі зблиснули хтиво. — Гей, красуне, ти прийшла розважити генералів чи почнеш з нас?

Солдати заіржали, підводячись зі своїх місць. Їхні погляди були брудними, повними безкарності, яку дає близька війна. Один із них, найнахабніший, простягнув руку, щоб схопити Андромаху за підборіддя, але його пальці завмерли за сантиметр від її шкіри. Вони миттєво посиніли, вкрилися крижаною кіркою, а звук хрускоту замерзлої плоті потонув у раптовій тиші.

Андромаха не відповіла. Вона розімкнула вуста, і над табором розлився перший звук.

Це не був крик. Це була Пісня. Глибока, вібруюча, вона здавалася старшою за самі гори. Слова були на мові, якою ніхто не розмовляв уже тисячі років — звуки нагадували хрускіт сухої землі в засуху та шелест опалого лістя в порожньому, забутому склепі.

Еліс, стоячи на високій скелі, затисла вуха руками до болю, але пісня лунала прямо всередині її черепа, резонуючи з кістками.

Ефект був миттєвим і жахливим у своїй справедливості. Ті солдати, що мали чисту совість або просто виконували наказ, не відчуваючи радості від вбивств, почали повільно сідати на землю. Їхні очі заплющувалися самі собою, обличчя розгладжувалися, наче з них стерли всі турботи. Вони просто засинали, занурюючись у вічний, безболісний спокій.

Але для інших пісня стала тортурами. Грішники, ґвалтівники та ті, хто насолоджувався муками слабших, падали в судомах. Вони хапалися за горло, намагаючись виплюнути власну кров, що закипала в жилах від божественного ультразвуку. Їхня смерть була довгою, наче кожен такт пісні розривав їхні м’язи по одному, відділяючи грішну душу від понівеченого тіла. Тварини падали тихо — коні просто опускалися в траву, наче стомлені після нескінченного бігу. Величезний табір, що хвилину тому гудів від життя, перетворювався на безкрає, німе кладовище.

— Яке дивовижне виконання... Вона зовсім не змінилася, — пролунав спокійний, майже дружній голос поруч із Еліс.

Соррен миттєво вихопив меч, заступаючи дівчинку своїм тілом. Поруч із ними, прямо на краю прірви, сидів чоловік. На ньому були важкі обладунки багряного кольору, що світилися внутрішнім жаром, а замість плаща за спиною вихорився живий дим. Його очі були наче два розжарених вугілля, що не випромінювали світла, а лише поглинали його.

— Валтар... — прошепотіла Еліс, відчуваючи, як ноги стають ватяними.

Бог Війни посміхнувся, дивлячись униз, де його багатотисячна армія під звуки пісні перетворювалася на попіл і холодний камінь.

— Не бійся, маленька королево. Тобі я нічого не зроблю. Я прийшов не заради твого маленького міста. Я прийшов подивитися на неї. — Він кивнув у бік Андромахи, чия пісня саме доходила до кульмінації, розриваючи саму ніч. — Знаєш, Соррене, ти дивишся на неї як на монстра, а я пам’ятаю часи, коли ми були молодими богами. Ми полювали на людей разом, наче на диких собак. Це було весело. Після вбивств ми влаштовували такі оргії на руїнах міст, що небо ставало червоним від сорому. Я прийшов сюди, щоб знову відчути це. Я хочу забрати відголосок її сили. Хочу вирвати цей холод з її тіла і замінити його своїм вогнем.

Валтар розсміявся, і звук його сміху нагадував скрегіт металу по каменю.

— Ви, люди, для нас — лише масовка. Навчилися тримати ложки, будувати стіни, навіть корони вигадали... Але ви ніколи не станете нам рівними. Ви — собаки, що навчилися танцювати на задніх лапах.

Бог війни повільно простягнув руку. Соррен хотів завдати удару, але його м’язи наче перетворилися на граніт. Валтар двома пальцями вхопився за вістря меча лицаря. Метал, загартований кращими майстрами Астеру, раптом почав червоніти, а потім став м’яким, як теплий віск. Валтар з огидою загнув лезо в химерну, безглузду петлю і легким поштовхом відкинув зброю.

— І Андромаха це знає, — продовжив Валтар. — Сьогодні вона вбиває для тебе, дитино, а завтра вона вб’є тебе, просто щоб закінчити пісню.

У цей момент пісня обірвалася. Тиша, що настала, була настільки різкою, що заболіли вуха. Андромаха з’явилася поруч із ними так само раптово, як і зникла. Її обличчя було блідим, а на губах грала ледь помітна, крижана посмішка. Вона подивилася на Валтара, і іній миттєво вкрив його багряні обладунки.

— Валтаре, — промовила вона тихо. — Бачу, маленький хлопчик знову прийшов погратися з дорослою жінкою. Тобі не терпиться знову опинитися в моїх обіймах? Пам’ятаю, минулого разу ти кричав від холоду триста років.

Валтар зробив крок до неї. Його голос став небезпечно солодким: 

— Облиш цю маску, Андромахо. Ти використала «Пісню Смерті». Ти порожня. Тобі потрібно розслабитися, скинути цей холод, поки він не поглинув тебе. Я тут, щоб допомогти втамувати цей голод.

Він простягнув руку до її волосся, але Богиня Смерті навіть не здригнулася. 

— Тобі не зрозуміти того, хто бачив народження зірок і їхню смерть, хлопчику. Я не потребую ваших примітивних способів виживання. Іди. Поки я не вирішила, що ти — теж частина мого сьогоднішнього врожаю.

Валтар відступив, розчинившись у повітрі з запахом розпеченого металу. Андромаха миттєво обернулася до Еліс. Один помах її руки — і скеля зникла.