17

Дівчинка стояла посеред зали, маленька постать у чорному шовку, що здавалася зовсім крихкою на тлі високих вітражів, крізь які пробивалося хворе, жовтувате світло передгроззового неба. Величні колони палацу Астеру, прикрашені золотою ліпниною, зараз нависали над нею, наче гігантські надгробки.

Щойно важкі дубові двері захлопнулися, відрізавши її від панічних вигуків міністрів та метушні слуг, плечі Еліс здригнулися. Важкий скіпетр — символ влади, який вона стискала з такою силою, що побіліли кісточки пальців, — раптом став непідйомним. Пальці розтиснулися самі собою.

Метал ударився об м’який ворсистий килим із глухим звуком, але в абсолютній тиші порожньої зали для Еліс він пролунав як удар поминального дзвона. Відлуння прокотилося під стелею, нагадуючи про те, що вона щойно залишилася наодинці зі своєю долею.

Вона закрила обличчя долонями. Її дихання миттєво стало уривчастим, судомним, наче їй не вистачало повітря в цій величезній кімнаті. Перед очима, наче в калейдоскопі жахів, який неможливо зупинити, знову пропливали образи тієї страшної ночі. Закривавлене обличчя батька, чиї очі до останнього дивилися на неї з німим благанням; крик брата, який обірвався так різко, наче нитка, перерізана ножем. І запах... той самий запах розпеченого заліза та гару, який тепер знову наближався до міста разом із армією Керну.

Ніч бунту ніколи не залишала її. Вона просто зачаїлася в тіні, як хижий звір, щоб у момент слабкості знову вхопити свою жертву за горло.

— Я не зможу... — прошепотіла вона в порожнечу власних долонь. Голос був ледь чутним, схожим на шелест старого паперу. — Соррене, я не зможу бути «обличчям». Я не Королева, я просто дитина, яка бачить, як вони знову палять усе. Весь Астер... кожну дитину, що грається на вулиці, кожну квітку, що розквітла в моєму саду.

Вона відняла руки від обличчя, і Соррен побачив у її очах такий розпач, який не під силу витримати навіть досвідченому солдату.

— Валтар не зупиниться, — продовжувала вона, дивлячись у простір. — Він прийшов по мою голову, Соррене. І він забере її разом із усім містом, якщо я не зникну. Я — причина їхньої смерті.

Вона знову здригнулася, коли десь далеко на вулиці пролунав черговий військовий сигнал. Світ навколо неї руйнувався, і цього разу вона не бачила шляху до порятунку.

Соррен миттєво опинився поруч. Його кроки були важкими, впевненими, наче він намагався самим своїм існуванням заземлити цей хаос, що вирував у душі дівчинки. Він не став схилятися в формальному поклоні, а натомість опустився на одне коліно, стаючи меншим, ближчим — не воїном перед монархом, а захисником перед дитиною.

Він міцно обхопив її плечі своїми величезними мозолистими руками. Крізь тонкий шовк сукні Еліс відчула їхнє тепло і ледь помітне тремтіння — не від страху, а від напруги стримуваної сили.

— Подивися на мене, Еліс. Дивися на свого вчителя, — голос Соррена був низьким і теплим, як вогонь у каміні під час лютої хуртовини. — Ти не одна. Твій батько вчив мене захищати цей трон, але він також вчив мене любити ту, що на ньому сидить. Ми не дозволимо минулому повторитися. Ми зачинимо ворота так міцно, що сам час зупиниться перед ними. Ми виставимо гвардію, в якій кожен чоловік стоятиме до останнього подиху. У нас є стіни, які витримували облоги століттями, і ми знайдемо вихід. Чуєш? Ми знайдемо його разом.

— Стіни — це лише камінь, Соррене. Камінь, який має властивість розсипатися на порох, якщо по ньому вдарити з достатньою силою.

Голос Андромахи пролунав не від дверей, а звідкись із глибини кімнати. Богиня вийшла з тіні кута так плавно, наче вона сама була частиною того мороку, що згущався в залі. Її сукня, виткана з ниток самої темряви, не видавала жодного звуку, не шелестіла по підлозі. Вона зупинилася за три кроки від них, і температура в залі впала так різко, що Соррен мимоволі здригнувся, а з його рота пішла легка пара.

— Твій вчитель обіцяє тобі надію, Еліс, — Андромаха схилила голову набік, її ідеальне, мармурове обличчя було нерухомим, як посмертна маска великої правительки. — Але надія — це паливо для вогню, а не вода, що його гасить. Надія не зупиняє залізо Валтара.

Вона зробила ще один крок, і тіні на стінах витягнулися, стаючи довшими й гострішими.

— Едмунд, твій пращур, стояв на цьому самому місці вісімсот років тому. Його стіни були ще нижчими, а вороги — ще численнішими та голоднішими. Він теж плакав і теж чув за дверима дихання смерті. І він знав: щоб врятувати королівство від живих монстрів, треба покликати те, що не належить світу живих. Він не шукав виходу в камені, Еліс. Він шукав його в мені.

Богиня подивилася на дівчинку поглядом, у якому вічність змішувалася з байдужістю, і в цій тиші обіцянка Соррена про «міцні ворота» раптом здалася такою ж крихкою, як і скіпетр, що лежав на підлозі.

Андромаха зробила ще один крок вперед. Соррен мимоволі напружився, його рука лягла на руків’я меча, але він не забрав долонь із плечей Еліс, намагаючись утримати її в реальності живих.

— Ти пам'ятаєш легенду, дитино? — голос Андромахи став глибшим, у ньому почувся шепіт тисячоліть. — Про три прохання? Міністри та няньки розповідають її тобі як казку про золото, велику могутність та чарівну помічницю. Але це не казка. Це договір, укладений на крові, на попелі та на вічності.

Богиня зупинилася впритул до них. Її присутність була настільки важкою, що здавалося, ніби саме повітря перетворилося на холодний свинець.

— Едмунд виторгував державу, багатство і мене. Але він знав ціну. Він віддав мені свою вірність. Від того дня він не знав кохання інших жінок, не знав таємниць, які не були б моїми. Ми були одним цілим — закон і смерть. І він не скаржився, бо його країна процвітала на моєму холоді, поки його вороги гнили в землі.

Еліс опустила руки й подивилася на Богиню. Її дитячі очі були повні вологи, але в глибині зіниць, за завісою сліз, почав розпалюватися вогник розпачу — той самий темний вогонь, який Андромаха так старанно плекала з першого дня їхньої зустрічі.