16

Запах смаженої перепелиці, дорогої пудри та свіжозрізаних квітів зник, наче його ніколи й не було. Тепер палац пахнув оцтом, сирою землею та застарілим страхом, який неможливо було вивітрити. Велика бальна зала, де ще тиждень тому під кришталевими люстрами кружляли пари, перетворилася на цех сортування людського болю.

На паркеті, потемнілому від розлитої води та бурих плям, лежала солома. На ній покотом покоїлися гвардійці, принесені зі стін. Повітря було важким і липким; воно забивало легені солодкуватим духом гною та вапна, яким слуги щедро посипали підлогу, намагаючись зупинити дизентерію.

Еліс йшла коридором, міцно тримаючи в руках кошик із чистим полотном. Вона намагалася дивитися прямо перед собою, але боковим зором бачила, як повз неї двоє слуг пронесли тіло, загорнуте в грубу мішковину. Черевики мертвого солдата безвільно стукали по мармуру: тук... тук... тук...

— Ваша Величносте, не ходіть туди, — Соррен перехопив її біля самого входу до шпитального крила.

Він виглядав так, наче постарів на десять років за одну ніч. Його обладунок був вкритий шаром сірого пилу, а під очима залягли глибокі, майже чорні тіні. Від нього пахло димом і дешевим тютюном.

— Там запах, до якого неможливо звикнути, — голос вчителя був хрипким. — Ви не захочете носити його у своїй пам'яті.

— Я вже його пам'ятаю, Соррене, — тихо відповіла Еліс, не відводячи очей від його обличчя. — Він просочився в мої сукні, він у моєму волоссі. Якщо я зараз повернуся в спальню, він піде за мною.

Вона обережно оминула його і зайшла в залу. Картина була позбавлена будь-якого героїзму. Сесілія Кастелан, чия ніжна шкіра тепер була заляпана брудом і засохлою кров’ю, сиділа на підлозі біля молодого лучника. Вона зосереджено, закусивши губу, намагалася затягнути пов’язку на його стегні. Її пальці, звикли до гри на лютні, тремтіли, але вона не зупинялася. Поруч стояла Маргарита Горн — вона тримала в руках засмальцьований список і люто сперечалася з головним кухарем.

— Якщо ти ще раз спробуєш видати гвардійцям цей овес із пліснявою, я особисто згодую тебе псам Валтара! — сичала Маргарита, і в її очах було стільки холодної люті, що товстий кухар мимоволі втягнув голову в плечі. — Рахуй кожен сухар, бовдуре! Через тиждень ми будемо гризти власні чоботи, якщо ти не навчишся економити!

Маргарита побачила Еліс і на мить завмерла. Вона не зробила реверансу — в цій залі він виглядав би як образа. Вона просто кивнула, витираючи спітнілий лоб тильною стороною долоні.

Це була облога без прикрас. Не блиск мечів під сонцем, а воші, брак чистої води та постійне, ниюче відчуття порожнього шлунка. Еліс зрозуміла, що їхній головний ворог зараз — не золотоволосий бог за стінами, а цвіль на хлібі та втома, що перетворює живих людей на привидів.

Вона підійшла до Сесілії й мовчки простягнула їй шматок чистої тканини з кошика. Сесілія взяла її, кинувши на королеву швидкий, повний розпачу й вдячності погляд. У цій мовчазній співпраці було більше політики, ніж у всіх засіданнях Варіуса: тут, серед смороду та смерті, народжувалася відданість, яку неможливо було купити.

Далеко за стінами Астеру, у самому серці кернійського табору, панувала тиша, яка здавалася смертним більш лячною за гуркіт штурмових машин. Тут не було хаосу, не було багнюки й не було чути стогонів. Табір нагадував ідеально викреслене креслення: білосніжні намети стояли рівними рядами, наче зуби велетенського хижака.

Валтар стояв перед своїм шатром, який був витканий із найтоншого шовку. Сонце, що сідало, заливало його фігуру золотом, роблячи його схожим на живу статую. Він був сліпучо красивим — настільки, що на нього було боляче дивитися. Але ті, хто підходив ближче, відчували не благоговіння, а холод, що пробирав до кісток.

Його кати саме закінчували роботу над групою солдатів, які повернулися з розвідки. Один із них, молодий хлопець із розсіченим плечем, важко дихав, намагаючись стримати кашель. Багряна кров заплямувала його білу туніку, утворюючи некрасиву, рвану пляму.

Валтар повільно підійшов до пораненого. Його рухи були плавною музикою. Він нахилився, розглядаючи рану солдата так, наче це був дефект на дорогоцінній вазі.

— Твій кашель... він порушує ритм вітру, — промовив Валтар. Його голос був бездоганним, наче звук срібної струни. — А ця пляма на тканині... вона абсолютно несиметрична. Ти псуєш візерунок моєї армії, солдате.

— Мій Боже... — прохрипів хлопець, опускаючи очі. — Я вилікуюсь... я буду битися...

— Ти вже зіпсований, — тихо відповів Валтар. В його очах не було гніву — лише глибока, майже хвороблива відраза до «потворності» смертних. — Життя — це хаос. Бруд. Недосконалість. Тільки в абсолютній нерухомості є справжня гармонія.

Він витягнув тонкий, витончений стилет, руків'я якого було прикрашене сапфірами. Одним ідеальним, майже артистичним рухом він перерізав горло пораненому. Валтар навіть не дивився на обличчя вмираючого — він стежив лише за тим, щоб жодна крапля крові не потрапила на його золоті чоботи.

Щойно тіло обм'якло, Бог Війни дістав білосніжну хустинку й почав ретельно протирати лезо, а потім і власні пальці, хоча вони були абсолютно чистими.

Він не вбивав заради задоволення — він «виправляв» світ. Астер для нього був лише нерівною лінією на горизонті, яку треба було стерти, щоб відновити симетрію порожнечі.

— Надішліть гонця до їхніх воріт, — наказав він, кидаючи забруднену хустинку в жаровню. — Я хочу побачити їхню Королеву. Кажуть, вона ще дитина. Мені цікаво, чи вона достатньо чиста, щоб стати частиною мого натюрморту, чи її теж уже встиг забруднити цей світ.

У палаці Астеру наступила ніч. Еліс сиділа на підлозі у своїх покоях, підтягнувши коліна до підборіддя. Свічки вже давно догоріли, а нові ніхто не приносив — віск тепер берегли для магічних ламп на стінах.

Двері тихо відчинилися, і в кімнату увійшла Аманда. Вона більше не нагадувала ту горду наставницю в накрохмалених комірцях. Її волосся було просто зібране у вузол, а рукави сукні закатані по лікті. Вона сіла поруч з Еліс прямо на килим.